10.

Переляканий упир марно періщив єдинорогів батогом — розриваючи копитами хмари, вони раптом завмерли, ніби їх сковувала невидима сила.

— Дармен, вона твоя! — вискочив із-за спини ватажка ще один синій вершник. Його василіск шалено смикав дзьобом віжки, так що на каміння під лапами стікала їдко-синя піна, з шипінням зникаючи внизу.

— Звісно, моя, — хмикнув ватажок. А тоді, різко штовхнувши упиря батогом у лице, наказав: — Повертай за нами, — і спритно перестрибнув зі свого василіска на візок.

З усіх боків знову здійнявся крик і вереск, і вся галаслива зграя розбійників рвонула у зворотний бік від Хвойної гряди. Дармен же вмостився поруч зі мною, грубо відштовхнувши притихлу Саю, так що вона змогла лише сісти біля наших ніг.

— Ну що, розповідай, — нахилившись до мене, хрипко мовив синій вершник. Його подих був холодний і різкий, від чого світ перед очима ніби потьмянів, а на віях осіла крижана волога.

— Що розповідати?.. — прошепотіла я, перелякано озираючись. — Відпустіть нас…

— За дев’ять місяців — відпущу.

— Мені потрібно зараз…

— Ти кудись поспішаєш?

— Мені потрібно… до Королеви гарпій…

— Тепер тобі нікуди поспішати, — Дармен уважно подивився мені в обличчя, і його губи викривилися в хижій усмішці. — І куди це ти прямувала, красуне? Яке в тебе волосся… — він провів пальцями по золотому пасму. — І… крила? То ти…

— Це молода, ще недосвідчена гарпія. І ми прямували до Королеви гарпій, — відповіла за мене Сая звідкись знизу, обережно торкаючись пальцями моєї гомілки та непомітно підморгуючи. — Тож користі вам із цього не буде. Відпустіть нас.

— От як? — ватажок зацікавлено глянув на мене, а тоді посміхнувся ще ширше. — Тоді все ясно. Виходить, ти ще й маєш мені подякувати.

— За що?..

— Якщо я не помиляюся, під час навчання в замку тебе чекали б… непрості випробування, — протягнув він. — І потрібно було б виконувати чужі забаганки. А ти ж, як я бачу, гарна дівчина… та ще й недосвідчена.

— Це правда?.. — тихо спитала я, звернувшись до Саї. — Мене б змусили…

— Частково так, — відповіла нянька. — Але в цьому є свій сенс. Після навчання ти отримала б повну свободу.

— Це несправедливо… — прошепотіла я. — Ти весь час щось приховувала, Саю?..

— Я просто не все казала, — зітхнула нянька. — Це лише короткий етап. А далі було б зовсім вільне життя.

— Так от, тітонько, — перебив її Дармен, — у мене ця дівчина отримає і навчання, і досвід. І поруч із молодими сильними чоловіками, а не з тими, про кого ти тут згадувала. До того ж і ти без уваги не залишишся.

— А потім ви нас уб’єте, — скрикнула Сая.

— Тебе — можливо, якщо будеш заважати, — байдуже кинув він. — А дівчину… таких, як вона, у нас ще не було. Подивимось, що з цього вийде. 

Я вже відчувала дотик його губ до своєї щоки, очікуючи, що ще мить — і ми зіллємося в поцілунку, якому я не зможу опиратися, навіть якби дуже хотіла. Ця шалена висота, гаряче чоловіче тіло поруч, запаморочливий аромат хвої, міцні обійми й відчуття небезпеки раптом розпалили мою кров — вона стрімко побігла жилами, викликаючи гостре бажання близькості, якої я ще не зазнала. Але вже зовсім скоро…

І раптом сталося несподіване — старий упир, спритно вихопивши мить, з розмаху вдарив Дармена батогом по обличчю! Ще трохи — і зачепив би мене: кінець пролетів просто біля мого носа. Від удару синій вершник на мить завмер, а потім різко схопився й, вихопивши батіг з рук Умега, з лютим ревом жбурнув його вниз.

Я мимоволі глянула туди й побачила верхівки ялин, а далі — рідкі гострі вершини гірської гряди. Десь там, я знала, ховалися печери розбійників.

— Нікчемна тварюко! — заревів Дармен. Схопивши упиря за плечі, він вирвав його з лавки й так само жбурнув униз, услід за батогом. Жахливий сморід огорнув нас, а крик розірвав повітря. У мене все всередині стиснулося від страху, я перехилилася над прірвою та виблювала усе зсередини, просто вслід візнику, звісно, що після такого у мене зникло будь-яке бажання чинити опір.

— Ви вбили мого коханця, — доки я приходила до тями, раптом загарчала Сая. — Мою першу любов… Ви чудовиська! Горіти вам усім у пеклі!

В одну мить нянька вихопила з маленької сумки, що висіла в неї на шиї, кришталеву паличку й, описавши нею коло в повітрі, вигукнула закляття:

— Халлу! Хауллу! Хоу-лау-хууу! Їху!!!

Коло раптом почало збільшуватися, тихо шиплячи, і всередині нього повільно розкривалася пульсуюча біла порожнеча.

— Стрибай туди! — скочивши на край візка й голосно лопочучи крилами, наказала мені нянька.

Та Дармен так міцно стиснув мою руку, що я не змогла поворухнутися.

- Стрибай, моя дитино!

- Добре... - прошепотіла я, та чомусь замість цього, тремтячи всім тілом, безпорадно притулилася до широких чоловічих грудей, дивлячись, як, зойкнувши востаннє, Сая зникає в тремтливій безодні.

Пролунав глухий звук, і коло поволі розтануло в повітрі, зникло, лишивши після себе лише ледь помітний спалах. А наш візок стрімко помчав слідом за зграєю розбійників.

— От і добре, — обійнявши за плечі, Дармен міцно притис мене до себе. 

- Навіщо ви...

- Не скигли, ми зараз гарно повеселимося!

- Але я не хочу...

- Невже не про це ти мріяла у своїх таємних дівочих фантазіях, гарпіє? Як бачиш, твої бажання здійснюються.

— Але… навіщо ви так із Саєю… Це ж була моя нянька…

— І що? Що я такого зробив? — у темних очах синього вершника спалахнув тривожний вогник.

— Ви змусили її… вона…

— Я змусив? Та вона сама відкрила магічний розлом і стрибнула туди. Ще й тебе хотіла забрати із собою.

- Ні, вона хотіла мене порятувати, а ви... - з очей рясно закапотіли сльози.

- Гей, друзяки,— свиснувши крізь два пальці, закричав мій викрадач до зграї розбійників, що нас супроводжували. — Сядьте хтось за віжки, бо ще трохи — і єдинороги розвернуться назад.