9.

Кілька годин ми неслися над зеленою рівниною, а потім, зробивши батогом над головою петлю, так що засвистіло, упир вигукнув закляття — і наш візок стрімко злетів угору, піднімаючись вище хмар.

Пролітаючи над лісами й долинами, минаючи ріки та невеликі пагорби, ми поступово почали наближатися до місця, вкритого малахітовим лісом, між деревами де-не-де виднівся сніг.

— Ось і окраїни Чарівного лісу північних вітрів, — перекрикуючи свист вітру у вухах, сказала мені Сая. — Ти змерзла?

— Та так, дуже змерзла…

— Потерпи, красуне, ще трохи — і з’явиться Хвойна гряда, а за нею почнуться володіння Королеви гарпій, — обернувся до нас упир. — Оком змигнути не встигнеш, як побачиш її дивовижний палац.

Хоч дивитися було важко — холодний вітер різав обличчя, повітря обпікало, — я все одно вдивлялася в хмарну імлу, яка часом повністю закривала огляд.

І раптом удалині я помітила блакитне сяйво, що з’явилося на обрії. А за мить показалися каскадні гори, вкриті синюватими ялинами.

— Хвойна гряда! — вигукнула Сая, перекрикуючи вітер. — Я бачу її вперше. Чула про неї, та ще не доводилося бачити. Яка краса, Рахміно, правда?

— Надзвичайно… — ледь вичавила із себе я, не відводячи погляду від блакитного лісу.

За грядою вдалині, на обрії, простягнулася зелена смуга з гострими шпилями чорних веж.

— Залишилося зовсім трохи — і ми на місці! — знову обернувшись, вигукнув Умег.

Я несміливо усміхнулася йому у відповідь, а потім знову подивилася вниз, дивуючись порожнечі пейзажу — між деревами не було видно жодного руху. Що ж могло тут загрожувати, що не було зовсім нікого?

Я розслабилася, передчуваючи швидке прибуття до володінь Королеви гарпій. Уже уявляла, як розправлю крила й злечу високо в небо.

Тому, коли раптом з’явилося понад десяток вершників із батогами, що летіли на василісках і оточили нас з усіх боків, я перелякано видихнула й міцніше вчепилася в руку няні.

— Сині вершники… тільки їх і бракувало, — простогнала Сая, тривожно кусаючи губи. — Що за напасть! Рахміно, приготуйся, спробуємо дати відсіч.

— Яка ще відсіч?! — озираючись, Умег щосили хльостав єдинорогів, у тих аж піна летіла з рота, а у візника несподівано відпав шматочок гнилого вуха. — Нам би швидше звідси втекти! Гей, коні чарівні, винесіть нас від неминучої загибелі!

Раніше я ніколи не бачила представників цієї раси, але чула про них чимало. 

Сині вершники були знаними жорстокістю — пірати крижаних пустель. Вони жили в глибоких печерах під засніженими скелями й нападали на випадкових мандрівників.

Коли їм траплялися жінки, вершники поводилися з ними безжально - скориставшись безпорадністю, оволодівали й потім відпускали. Чоловіків грабували. Та якщо до рук розбійників потрапляла юна дівчина, чиста й недосвідчена, вони забирали її із собою. Бідолашну полонянку після дивного обряду, схожого на дику подобу оргії чи то весілля, довго тримали в неволі. Якщо з часом народжувався хлопчик, його залишали собі, а матір відпускали, тобто, просто виставляли серед пустелі, безпорадну й без жодного одягу. І добре, якщо на її шляху хтось траплявся; інакше жінка гинула від холоду або ставала здобиччю диких звірів — вершникам було байдуже до її долі. Якщо ж народжувалася дівчинка, гинули обидві.

Такою жорстокою була їхня природа.

І треба ж такому статися, що в їхні руки могла потрапити саме я! До того ж я — гарпія, і моя природа відрізнялася від інших, тож я розуміла: якщо опинюся серед синіх вершників, на мене чекає загибель після знущань.

— Ой, пропав мій ніжний цвіт, — прошепотіла я, тремтячи й кутаючись у накидку. — Чи судилося мені колись пізнати справжнє жіноче щастя?..

Тим часом, мов темна хмара, сині вершники стрімко наближалися. Їх ставало дедалі більше, і небо ніби потьмяніло. Вони проносилися навколо з пронизливим свистом, розмахуючи нагайками, спрямовуючи своїх василісків різкими рухами — збоку, згори, знизу, з усіх боків одразу.

За кілька митей ми опинилися в кільці.

Василіски зависли в повітрі, важко вимахуючи невеликими перетинчастими крилами. Їхні довгі гнучкі хвости звивалися, то скручуючись у спіралі, то випрямляючись, мов дивні стріли. Дзьоби з гострими зубами клацали, а в порожніх темних очах раз по раз спалахували червоні іскри.

Раптом усе стихло.

Попереду з’явився  ватажок — суворий юнак із густою гривою чорного, аж синього волосся. Його плечі вкривав темний плащ із блискучої шкіри, а металева нагайка в руці світилася яскравим блакитнуватим світлом.

— Тут молода дівчина! — вигукнув він, вказуючи на мене, і на його обличчі з’явилася самовдоволена усмішка.

Усі погляди миттєво звернулися до мене.