8.

За хвилину я випурхнула з печери, без жалю розпрощавшись із циклопом.

Схвильована до краю, з палаючими очима, я опустилася перед своїм домом, щоб востаннє поглянути на ці сірі кам’яні стіни, обійняти батька й братів.

- Що ж, твій час настав, - не поглянувши в мій бік, гаркнув батько, куняючи у кріслі.

- Але... я більше не повернуся.

- Вогнем тобі дорога... хрррр....

Це було останньою краплею.

Братів не було вдома, і я вирішила їх не чекати, аби не зазнати ще більшого розчарування й болю.

Справжнім гарпіям було непритаманно розчулюватися, але я була іншою. Тож на моє щастя, коли я мовчки ридала, впершись лобом у мармурову колону біля ганку, нянька була поряд.

Накинувши мені на плечі теплу накидку, Сая підвела мене до трійки білих єдинорогів, що били копитами біля ґанку й уже рвалися з місця. Від ударів об землю в усі боки летіли іскри, дзвеніла позолочена упряж.

На козлах сидів якийсь кволий карлик у червоній мантії, віжки він тримав у руках, а капюшон закривав його очі. Я помітила тонкі довгі ноги, що майже торкалися землі.

— Упир? — видихнула я, впізнавши в цьому старому потворному створінні щось темне й лиховісне.

— Чому так довго? — крикнув він, помітивши мене. — Швидше, дівко, бо запізнимося!

Зручно вмостившись у візку, я притулилася до Саї. Упир змахнув батогом — і єдинороги злетіли в повітря. Я ще раз озирнулася на рідний дім, помахала рукою маленьким постатям слуг, а потім накинула каптур і відкинулася назад, вирішивши трохи відпочити в дорозі.

Та щойно ми минули Льодову прірву, наш візок раптом почав опускатися вниз.

— Що сталося? — запитала я Саю.

— Нічого не розумію. Гей, Умеге! — гукнула вона до візника. — Що таке?

Упир мовчав, а тим часом копита єдинорогів торкнулися землі.

Я роззирнулася - ми опинилися в незнайомій темній ущелині між сірими скелями. Тут пронизливо дули холодні вітри, і на моїх віях з’явилася волога.

— Гей, ти що надумав? — Сая штовхнула візника в бік. Втративши рівновагу, він упав ниць у траву.

— Навіщо ти так? — запитала я.

— Цей проклятий упир колись звабив мене й зник у невідомому напрямку, — пояснила нянька.

Я розуміюче хмикнула й загорнула ноги в плед, що лежав поруч. Тим часом упир підвівся, став навпроти Саї й із благанням простяг до неї обійми.

— Що тобі від мене потрібно, проклятий? — єхидно кинула вона упирю. — Ти ж, здається, поспішав. Чого ж тепер зволікаєш?

— У мене до тебе невеличка справа, — буркнув мрець-чарівник, підступаючи ближче й крадькома поглядаючи на Саю, вишкіривши гострі зуби. А тоді з несподіваною спритністю скочив на повозку, схопивши її за плечі. При цьому він так вправно відсунув мене вбік, що я змушена була зіскочити на землю. Умег почав зривати з Саї одяг. Вона ж швидко відв’язала з пояса вузлик із їжею й кинула його на сидіння.

— Ти що робиш, проклятий? — верещала нянька, відбиваючись, та я помітила, що рухи її були швидше грайливими, ніж справді спротивом. — Геть уже розум утратив, Умег?!

— Та ні, не втратив, — пирхнув він, однією рукою притискаючи Саю до себе, а другою поспіхом пораючись із власним одягом.

Я не встигла відвести погляду й лише різко відсахнулася, відчувши, як у мені змішалися подив і розгубленість.

Єдинороги від цієї метушні захропіли й сіпнулися, але Умег уже пригорнув Саю ще ближче, захоплений власним поривом. Його рухи стали різкими, гарячими, і він голосно видихнув, ніби втрачаючи над собою владу.

Нянька теж скрикнула й забилася в його руках.

— Ти хитре, ненаситне створіння, — зітхала вона, то обурено, то з якоюсь дивною м’якістю в голосі. Різким рухом вона скинула з нього капюшон, оголивши лису голову. — Тут поруч стоїть молода дівчина й усе це бачить.

— І що? Ти ж знаєш, куди ми її веземо, — задоволено буркнув упир, не зупиняючись.

— Знаю… — видихнула Сая, відкинувшись назад.

Я вирішила відвернутися. Щоки горіли, а в грудях стискалося від незручності — усе відбувалося просто переді мною.

— Раніше не могли це зробити? Поки мене не було… — пробурмотіла я, відходячи трохи вбік, гадаючи, що мене не почують.

— Робили, і не раз, — голосно сопів Умег. — Та як втриматися, коли випала нагода?

— Ненаситний ти… — простогнала Сая з якоюсь дивною насолодою в голосі. — Упир проклятий.

— Гей, але ми ж поспішаємо, — нагадала я, коли минула вже добра година, а вони, здається, тільки більше захоплювалися.

— Ти, Рахміно, не хвилюйся, встигнемо, — задихаючись, відповіла нянька.

— Я зрозуміла… — буркнула я й обійшла повозку, намагаючись зігрітися.

— Це моє перше кохання, перший чоловік у Живому лісі… — ніби виправдовуючись, додала Сая.

— Можете не пояснювати, я все розумію, — тихо сказала я.

Я погладила єдинорогів, відійшла трохи вбік, присіла в траві, обійнявши руками тремтячі коліна, і опустила крила. 

За кілька хвилин, видавши переможний рик, упир повалився навзнак, і різкий сплеск вирвався вгору, розсипаючись довкола дрібними краплями. Я відсунулася ще далі, заплющивши очі від подиву.

Сая швидко привела себе до ладу й сіла, підморгнувши мені.

— А як же він? — тихо спитала я, вказавши на упиря, що ще здригався після пережитого.

— Ах так, проклятий Умег, — хмикнула нянька. Вона підхопила чоловіка під пахви, легко поцілувала в чоло й посадила за віжки, накинувши капюшон на його лису голову.

— Щоб не запізнитися, — упир одразу стрепенувся, випростався й, підтягнувши довгі ноги, багатозначно підморгнув Саї, — я повезу вас навпростець, найкоротшою дорогою, Забороненим шляхом.

— Там небезпечно… — зауважила нянька, поправляючи вузлик із їжею на поясі. — Я завжди обминала те місце стороною.

— Та годі, усе буде добре. Нас понесуть єдинороги — вони швидкі, від будь-якої небезпеки втечуть.

— Авжеж, аби ще ніхто не зазіхнув на самих єдинорогів, — заперечила Сая. — Та ми й справді втратили забагато часу… Якщо ти обіцяєш, що все мине добре.