Х

 Одна справа користуватися дев'ятнадцятим трамваєм двiчi на тиждень, iнша — їздити цим маршрутом кожного дня. Добре, що Груня майже весь час була поряд. Пасажири не наважувалися сiдати бiля хлопця: сидiння було брудним, подряпаним або незручним. Iнодi воно несподiвано ламалося. Одного разу, навiть, задимiлося. Нiхто не злякався, всi квапилися на роботу, але так i не знайшлося охочих присiсти поряд з юнаком. Саме тодi Марко зрозумiв, що Груню бачить лише вiн. Хлопця це не дивувало i не насторожувало. Дiвчина з заводських руїн стала для нього справжнiм другом, а спiлкування з нею лише змiцнювало твердi принципи юнака: друзiв не обирають за статтю, зовнiшнiстю i статком; дружбу не зруйнують кордони, простiр i час.
 Марко подумки спiлкувався з Грунею, але часом не стримувався i говорив вголос. Оточуючим здавалося, що юнак розмовляє сам з собою, але соннi i заклопотанi люди не зважали на це, вони квапилися в справах, кожний обмiрковував щось своє, смакуючи при цьому залишками солодкого вранiшнього сну. Щодо закоханостi, яка неминуче повинна була народитися помiж юнаком i дiвчиною, то тут намiри обох спiвпадали: почуття Грунi залишилися в минулому, а Марка вони чекали в майбутньому. Юнак був впевнений, що не готовий ще для дорослих вiдносин. Марко не бажав долi матерi, a тим паче, батька. У них також все починалося з кохання.
— Привiт! Ледве добралася до тебе крiзь натовп!
 Марко не вiдповiв на привiтання, бо губату дiвчину бачив вперше. Вiн повернувся до вiкна i не мав намiру привертати увагу незнайомки. Щойно посмiхався з жартiв Грунi, а ця мала фантазерка прийняла його посмiшку у свiй бiк. Дiвчина все ще дивилася на нього cвоїми дрiбними очима. Була схожа на їжачка: постiйно сьорбала носом, а її великi губи тремтiли, немов листя дерева холодної пори. Ще й волосся якось дивно стирчало. Напевне дiвчинка намагалася зробити гарну зачiску, але щось пiшло не так. Марко зрозумiв, що треба викручуватися, коли побачив, що окрiм дiвчини, на нього дивилися близько десяти пасажирiв.
— Мать твою, — сердито вимовив — не змiг втриматися, але швидко заспокоївся i сказав: — Привiт! Як справи? Як навчання?
— А я вважала, що ти мене не помiчаєш. Я ж сусiдка твоєї бабусi. Я Анжела.
— Хто? — хлопець ледь додолу не звалився вiд несподiванки. Чув про дiвчину, але нiколи ранiше її не бачив. — Галя? 
— Та нi, не Галя. В дитинствi називала себе Гелею. А сусiди перекрутили по-своєму. 
 Останнiй шматок дороги їхали мовчки. Про що б Марко говорив з цим їжаком? Знав, що татко й мати дiвчини в минулому п'яницi, яких держава позбавила батькiвських прав. Анжела виховувалася в iнтернатi. Але склалося не так, як гадалося, юнак був змушений згадувати цей ранок ще довго.

— Де мої грошi? — кричала на зупинцi немолода жiнка. — В мене вкрали гаманець. Допоможiть! Грошi на операцiю!
 Цей голос торкався кожного. Жiнка плакала, роздирала на собi одяг. Водiй трамвая разом з пасажирами шукали гаманець в серединi i поблизу вагонiв: все ж мали надiю, що пропажа знайдеться. 
 Марко згадав, що ця жiнка зiштовхнулася з Гелею, коли та пробиралася до нього.
— Не видавай Гелю. Якщо викажеш, вона пропаде, — десь поряд благала Груня. 
— Анжела вкрала гаманець? — Марко не розгубився, вiн згадав, що дiвчина щойно перетнула площу i, ймовiрнiше за все, попрямувала до найближчого ПТУ. 
 Хлопець ледь не потрапив пiд колеса, коли з усiх сил намагався наздогнати крадiйку. Вiн полегшено зiтхнув, коли здалеку побачив обриси дiвчини. Наблизившись зовсiм близько, зрозумiв, що обiзнався: це була iнша дiвчина. Груня ж весь цей час переконувала не чiпати Гелю, Марко був змушений погодитися, однак Анжела сама зачепила його.
— Привiт! Треба ж, зустрiлися вдруге, — дiвчина ледь не танцювала вiд радостi.
 Марко закляк на мiсцi. Вiн нарештi зустрiвся з тiєю, кого розшукував; але сором i страх скували тiло. Не приходили в голову потрiбнi слова, сумнiвався, боявся образити Анжелу. Ще й Груня заступалася: "Не чiпай дiвчинку. Їй нелегко. Гелю нiхто не любить. Хоч ти її пожалiй".
 Слова Грунi подiяли з точнiстю до навпаки. Марко смикнув крадiйку за капюшон i мiцно схопив за руку. Дiвчина робила вигляд, що їй не боляче i мило посмiхалася. Підліток з неприсутньою для нього манерою просичав крiзь зуби: "Грошi..."
— Ходiмо до кав'ярнi... Поговоримо. Тут незручно. 
 Марко замовив двi кави i чекав на гаманець та виправдовування. Вiн спостерiгав за дiвчиною, яка викликала  в ньому лише неприємнi почуття. Анжела ж робила вигляд, що все добре i до крадiжки не має нiякого вiдношення. Ще й Груня не залишала їх i весь час шепотiла: "Не чiпай Анжелу. Iди до школи".
 Юнак пiднявся i, не прощаючись, залишив примiщення. Анжела обiгнала його i попрямувала в напрямку трамвайної зупинки. Вона не помiтила, коли загубила вкрадене. Марко не повiрив побаченому. Вiн пiдняв гаманець, вiдкрив його i побачив п'ятисотгривневi банкноти.
— Поверни Анжелi Поверни негайно! — осою дзижчало в головi, але вже не Марко, а його совiсть гнала хлопця до трамвайної зупинки. 
 Жiнка, яку обiкрали, прямувала до вiддiлку полiцiї. Марко показав їй гаманець.
— Ваш?
— Саме так. Червоною ниткою зашитий. Точно, мiй.
— Так вiзьмiть, — Марко вiддав гаманець i поквапився до школи. Анжела саме щось купувала у кiоску. Хороша сусiдка у бабусi, нiчого не скажеш!
— Нiчого не вдiєш! — бубнiла Груня в вухо.— Сусiдiв не вибирають.
 Такою Груня Марку не подобалася. Вiн добре пам'ятав, що через неї ледь не стрибнув з даху. Ще й крадiйку захищає! Коли залишаться наодинцi, Марко обов'язково щиро поспiлкується з Грунею. Вона нiчого не тямить в життєвих цiнностях. Таке буває. Iнколи люди помиляються. Марко допоможе Грунi розiбратися в собi, адже вона класна — смiлива i неупереджена.