IX

— Марку, вибач. Повiр, i твоє кохання не за горами. Що такого, що ми з Людою зустрiчаємося? Всi нормальнi пацани тьолок мають, — Марко дивувався терпiнню друга, адже протягом дня Артем не закривав рота, виправдовуючи свiй ганебний вчинок. Слова були зайвi i недоречнi. Друзi чудово розумiли одне одного, навiть коли мовчали.
— Ти натякаєш на те, що я ненормальний? — нарештi Марко зламався.
— Крижане серце розтануло, — зiтхнув Артем. — Хочеш, зi Стаса зробимо людину? Вiн пiдтримав тебе: отже, не зовсiм i паскуда... Вибач, друже, через те, що я промiняв тебе на дiвчину, але ж... ти сам винний. Не потрiбно було спiлкуватися з Люською у мене на очах. Ти ж знав, що вона мене заводить? 
— Що ти несеш? Невже куряче гнiздо здатне комусь подобатися? — Марко дивився на Артема, немов на навiженого.
— З цього часу, з цiєї хвилини, жодного поганого слова про мою дiвчину. — Марко здивовано глянув в очi друга i вiдчув, що занурюється у бездонне провалля.
 Падав, падав, падав... Вже й не сподiвався торкнутися твердої поверхнi. Вiн знову був не Марком. Вiн був Гришею. Вiдчував себе iншою людиною, хоч i близьким родичем. Милi дiвчата Груня i Катря були закоханi у юного дiда. Гриша прискiпливо придивлявся i насолоджувався красою обох: низенької i високої, смiливої i сором'язливої, русявої i лисої, однак не вiдчував нiяких почуттiв до жодної з них. Єдине, що вiн розумiв, це те, що дiвчата не тiльки подруги i сусiдки, вони, мов рiднi сестри; а ще — що саме вiн, красень, яких ще пошукати, став причиною сварки мiж ними. Гриня пiдiйшов до дзеркала i побачив... Марка. Хлопець не знав, як на це реагувати. Йому було приємно перебувати в минулому, хоч i в чужому для нього тiлi. Марко замислився... Яке тiло? Вiн чудово усвiдомлював, що перебував в минулому, але пояснити те, що з ним вiдбувалося, бажання не виникало. Пiдлiтку було приємно i цiкаво вiдчувати незвичне. Навiть у сучасному, попри всi негаразди, стало затишно i спокiйно.
— Марку, що з тобою? Не ображайся. Нехай з нами Стас тусується. Я вважаю, що вiн непоганий чувак. Будемо дружити вчотирьох: ти, я, Люська i Стас. Як тобi моя пропозицiя? Людку я не покину...  однак тебе ж вiд неї ковбасить; Стас розрядить ситуацiю. Ну як, погоджуєшся?   
 Друзi вдарили по руках. Звичайно, заспокоїтися допомогло повернення в минуле. При цьому, в чуже минуле. Хоча, Марко нiяк не мiг погодитися з тим, що це був не вiн. Вiдчуваючи себе Григорiєм, почувався набагато краще. Був трiшки нижчим i значно тоншим: шкiра та кiстки, одним словом, але ж спритним i швидким в усьому. Марковi здавалося, що з таким тiлом можна не бiгати i ходити, а перестрибувати з гiлки на гiлку, як ота бiлочка зi сну.
 Спогади про чуже минуле не вiдпускали, дарували затишок i спокiй. Там було краще. Григорiй всiма клiтинами свого тiла випромiнював тепло, i воно руйнувало образи, бiль i гнiв. Дивне порiвняння пiднiмало настрiй, а гарний настрiй — запорука вдалого дня.
 Марко поцiлував маму, про всяк випадок пальчиком посварив сестру i братикiв. Молодшi накинулися на старшого з обiймами. 
— Марку, дозволиш спати на твоєму лiжку? — благав Ваня.
— Коли повернешся? — зi смутком в очах запитав Матвiй.
— Можна нам в школi до тебе пiдходити? — прохала Марiчка, забувши, що вдома не можна про це говорити.
— Доню, що ти городиш? — здивувалася мати.
— Та не сумуйте ви! Бабусi вже набагато краще! — пiдбадьорував Марко родину, а коли мама обернулася, показав сестрi кулак.

 Дев'ятнадцятий трамвай пересувався дуже повiльно. Занедбана територiя колишнiх заводiв не дратувала Марка, як ранiше. За вiкном  щось дихало i жило. Крiзь вибитi шибки будiвель виднiлися напiвпрозорi постатi, а на ковдрi iз торiшнього листя вирiзнялися глибокi вм'ятини. Так глибоко провалити шар листя могли лише чоботи. Слiди були свiжими, що викликало подив. За той промiжок часу, доки Марко не користувався послугами дев'ятнадцятого трамваю, тут щось змiнилося. Руїни, мертвi галявини i дикi зарослi цього разу не налаштовували юнака на смуток, вони притягували i манили до себе. Башта-маяк вказувала вiрний напрямок... Однак хлопець не встиг вийти. Дверi зачинилися i Марко отримав удар дверима в лоб. Та на бiль не звертав уваги. На зупинцi залишилася Груня. Вона махала йому рукою вслiд. Собаки, мов вiрнi пiдданi, оточили дiвчину i виляли хвостами в знак приязнi.  Марко жалкував, що проґавив зупинку. Та не вийшов i на слiдуючiй. Здоровий глузд перемагав. Потрiбно їхати до бабусi, а не на дiвчат рота роззявляти. Не вистачало ще закохатися! Марко неодноразово засуджував хлопцiв через те, що втрачали голову через дiвчат. Але нi, у Марка все iнакше. Груня — цiкава особистiсть, вона була б гарним другом. Дружба важливiша за кохання, вона не допускає принижень... Однак запах конвалiй нiжно натякав на iнше.
 Уже темнiло, коли пiдходив до бабусиного двору. Старенька чекала на Марка бiля ворiт.
— Чому не в лiжку? Зимно.
— Набридло лежати. Пiсля лiкарнi боюся сама в хатi залишатися, — зажурено вiдповiла бабуся.
— Чому? — здивувався онук.
— Лячно. Можливо, з часом звикну. Опалення, спасибi, сусiд налагодив.  Дорого взяв. Залiзяччя якесь купував. Соромно менi, чим я тобi тепер допоможу? 
— Давид грошi прислав. Все буде добре, — Марко заспокоював бабусю, виставляючи на стiл ще теплi страви, якi приготувала мама.— Чому ти запросила дядька Степана, а не викликала спецiалiстiв? 
— Степан має лiцензiю. Це ж його робота. Ото, що дорого...  — бабуся на мить замовкла, поринувши у власнi спогади. — Незабаром я тобi все розповiм. Лише ти мене зрозумiєш, а то вона вже стукає.
 Марко поквапився вiдчинити дверi, але на порозi нiкого не було.
— Нема нiкого, почулося, — пiдлiток дiстав пiдручник i почав готувати домашнє завдання, а бабуся продовжувала шепотiти собi пiд носа: "Вона стукає, стукає..."