VI

— Ходiмо, — запропонувала Груня.
— З задоволенням, — з неприхованою радiстю вiдповiв Марко.
 Вони пiднялися на п'ятий поверх, вiдчинили дверцята горища i потрапили на дах. Горпина схопила його за руку i вони удвох пiдбiгли до краю. 
— Стрибнеш чи боїшся? — запитала юнака його нова подруга.
 Марко згадав дитячi вiдчуття, коли стрибав з даху бабусиного будинку. На жаль, тодi так i не перейнявся захватом вiд справжнього польоту. Наразi було все iнакше. Хлопець вже зiбрався з силами, щоб вiдштовхнутися i стрибнути, коли внизу побачив маму. Вона була заклопотана. Настрiй видавала права рука, якою ненька неприродно розмахувала, коли дуже хвилювалася. Не прощаючись з Горпиною, Марко стрiмко спустився вниз i зустрiв матусю.
— Ой-йо-йой, лишенько! Я не знаю, що там татко наробив, але мене викликають до полiцiї.     
— Все нормально, — шепотiла Груня, — не варто хвилюватися. 
 Марко обернувся, але подруги не бачив. Ох i швидка, тiльки-но була поряд, а вже зникла. Юнак не сумнiвався в почутому i намагався заспокоїти маму, але це була марна трата часу. В полiцiї вибачилися, повiдомивши, що вийшла помилка. Марко i Галина Шумськi попрямували до лiкарнi. Омлет давно вичах, але багатодiтна мати на таку дрiбницю не зважала. На лiкарняному подвiр'ї дороги Шумських розiйшлися. Марко з букетом зiв'ялих троянд рушив до хiрургiчного вiддiлення. В палату його не впустили, бо саме вiдбувалося вечiрнє прибирання. Юнак залишив квiти медсестрi, на що вона скривилася i сама стала схожа на зiв'ялу квiтиюку. Глянувши на Марка, посмiхнулася i сказала: "Лiкарня не мiсце для побачень, але сюди не варто бур'яни зносити". Хлопцю стало не по собi, але вiн швидко заспокоївся, побачивши у вiкно матiр, яка на нього чекала.
— До побачення. Наступного разу виправлюсь.
— Хто б сумнiвався? Чим батьки дiтей годують, що вони такими красивими виростають? — останнi слова медсестри повiстю розвiяли почуття сорому, адже красенем Марка до цього ще нiхто не називав.
— Бабуся спить. Попросили не турбувати, — сказала мама.
— Отже, все бiльш-менш гаразд. Поспiшаймо додому. Малеча вже квартиру з нiг на голову поставила, — Марко квапив маму додому, без нагляду старших брати забували про дисциплiну i порядок.

 Марку здалося, що вiн заснув, але подiї були занадто реальними, щоб в них не повiрити. 
 — Ну що, ходiмо! Трiшки полiтаємо. Мрiї не з'являються самi по собi, їх необхiдно здiйснювати, — Груня подала руку i хлопець, як слухняне щеня, пiшов слiдом.
 Неймовiрне осiннє небо з купою зiрок, розкиданих в певному порядку, зупинили Марка. Вiн не мiг вiдiрвати погляд вiд золотих россипiв на чорному фонi. Нiколи ранiше не спостерiгав зоряне небо з даху багатоповерхiвки. 
— Чому зупинився, стрибаймо хутчiш! — Груня тягла Марка за руку, а потiм зупинилася, i вони вже вдвох насолоджувалися зоряною красою.
— Не доводилося ранiше спостерiгати небо так близько, — мовив юнак i пiдняв руки догори, щоб торкнутися зiрочки.
— А я все ще розмiрковую над тим, чому ти вiдразу не стрибнув? Полiт — це не твоя мрiя. Ти перехопив чуже бажання. Хоча... щоб торкнутися неба, треба вмiти лiтати. Знову щось не сходиться. В тобi живе мрiя, але iнша. Менi не зрозумiти.
 Груня сiла додолу i гiрко заплакала. Пiднесений настрiй Марка, мов рукою зняло. Йому було дуже шкода смiливу подругу iз твердим характером. Що трапилось? Чи розкриється вона перед звичайним хлопцем? Пiдлiткового гонору начеб-то нiколи й не було. Але Марко вирiшив спробувати поговорити i розрадити незвичайну дiвчину.
 — Заспокойся, будь ласка. Вибач, якщо тебе образив, — юнак говорив невпевнено, тому що не вiрив, що Груня його почує. Саме так i було. Груня нiчого не чула i не бачила. Вона занурилася у щось своє. Марко терпляче чекав i подумки бажав дiвчинi щастя. 
— Який же ти гарний хлопець! Коли вперше тебе побачила, вважала iншим. Навiть не сподiвалася, зустрiти серед вас чуйну людину. 
— Ти iншопланетянка? Я так i знав! Оце пощастило! — Марко подав Грунi руки i вони закружляли у вальсi. Хлопець вигадав про iншопланетянку. Вiн турбувався, щоб Груня не застудилася, сидячи долi на холодному цементi. На випускному у дев'ятому класi Марко танцював, мов той кiнь на ковзанах. Цього разу все було iнакше. Пара злилася з мелодiєю зоряного вальсу. Навряд чи ця музика iснувала насправдi. Таких чарiвних звукiв нiхто нiколи не чув, але дивовижний оркестр звучав у головах танцюючих i це було неперевершено. 
— Синку, прокидайся. Треба вечеряти. Та й за уроки ще не брався. Прийшов, сiв у в крiсло i заснув. 
— Не так, мамо, — вставила своє Марiйка. — Прийшов. Побачив. Перемiг.
 Молодшi заливалися смiхом. Марко нiчого не розумiв: щойно кружляв у вальсi, аж раптом — солодкий аромат гарячих страв, регiт сестри i братiв та мамина добра посмiшка.
— Де вимазався? Куртка в чомусь бiлому, взуття вкрите товстим шаром пилу, мугикав собi щось пiд нiс. Ми подумали, що ти вже прокинувся, а ти, виявляється, пiсеньку увi снi спiваєш, — мама погладила сина по головi, а молодшi так i не могли заспокоїтися Припинили смiятися, лише тодi, коли старший брат пiднявся i неприємним басом гримнув на них.
 — Мамо, коли вже Марко буде нормально говорити? — зi спiвчутиям в голосi запитала Марiйка. — Щось не пам'ятаю, щоб Давид так хрипiв.
— Хрипiв i Давид, ти забула вже, тому що маленькою була, — заспокоїла Марiчку мама. 
 Братики полегшено зiтхнули. Марко i не здогадувався, що у нього настiльки бридкий голос. Треба ж: брати хвилюються через нього! Ранiше цього не було. 
— Потерпи ще трiшки. Незабаром минеться, — юнак почув голос подруги, якої поряд не було. Почуте не привернуло уваги, тому що запах борщу, який щойно насипала мама в тарiлку вiв Марка до кухнi, а все iнше залишилося на потiм.