V

 В школi на Марка чекала неприємнiсть. Робочий стiл був розбитий вщент. Дiвчата перешiптувалися i єхидно посмiхалися, хлопцi ж поглядали зi спiвчуттям.
— Коли ти встиг? — запитав Артем. — Ми з тобою разом зi школи поверталися.
— Для чого? — почув вiд Назара.
— Хлопцi! Ви що? Це не я, — Марко розгубився, а потiм подивився навколо, щоб спробувати виявити справжнього винуватця. Нiчого з того не вийшло. Того, хто здiйснив шкоду, тут не було. Ранiше хлопець не спостерiгав за собою надздiбностей, але цього разу знав напевно, що того, хто познущався над столом, серед однокласникiв немає.   
— В десятому класi насвинячити? Як ти мiг, Марку? — завжди спокiйна i врiвноважена Iнна Петрiвна виходила з себе, — В школi немає зайвих меблiв, ще й великого розмiру. Такий гарний клас був. Вiдремонтувати цей мотлох неможливо!
 Марко нiчого не розумiв. Мовчки обмiрковував ситуацiю, що склалася. Чому всi подумали на нього? Лише через те, що це їхнє з Артемом мiсце, а вчора Артем був вiдсутнiм? Зустрiлися з ним пiсля школи, вiн того дня зуби лiкував. Та й до чого тут Артем? Вони б не опустилися до того, щоб столи бити. Марко заспокоївся, тобто, вирiшив перетерпiти. Спочатку мовчав в кабiнетi директора; потiм посмiхався до молоденької психологинi, i не тому, що подобалася —   нi, а тому, що всi старшокласники залицялися до неї. Що може знати вчорашня випускниця iнституту про складне життя пiдлiтка? Юнак не мав нiякого вiдношення до розбитого стола, а вона перед ним картки розкладала та тести на показник iнтелекту проводила.      
 Коли Марко повертався до класу, то ще здалеку почув крики i зойки. Iнна Петрiвна йшла йому назустрiч, а пiдiйшовши ближче схопила за петельки: "Ти, Марку, зовсiм знахабнiв! В кого цiлився? Негайно телефоную матерi! Буде рада. Тобi вiдомо, скiльки вiкно коштує?"
 Спрацював iнстинкт самозахисту. Марко вiдштовхнув вiд себе вчительку, а вона ударилась головою об стiнку...
 Iнна Петрiвна з заплющеними очима повiльно сповзала стiнкою, а червона пляма повзла слiдом за нею, вимальовуючи свiй шлях, який iз невеличкого озерця перетворювався у широку рiчку. Жах! Жiнка поцiлила потилицею y гвiздок, який стирчав на стiнi. Ранiше тут висiв стенд чи плакат. 
 Щоб зупинити кров, Марко долонею закрив рану на потилицi Iнни Петрiвни. Нiкого поряд не було. Розумiв, що потрiбно гукати на допомогу, але щось заважало, не давало вiдкрити рота. На щастя, вчителька прийшла до тями.
— Нiчого не розумiю. Марко, звiдки кров? Що сталося? Ой-йо-йой! Голова болить. Прибери руку. Краще я сама триматимуся за рану. Ой, я ж боюся кровi, — з цими словами Iнна Петрiвна знову втратила свiдомiсть. Добре, що прибиральниця баба Клава побачила Марка з вчителькою на руках. Вона негайно знайшла шкiльну медсестру, а та викликала швидку допомогу.
 Цього разу все вiдбулося з точнiстю до навпаки. Марко насправдi був винуватцем того, що Вiра Петрiвна потрапила до лiкарнi з невтiшним дiагнозом: вона частково втратила пам'ять. Але при цьому Марка вважали героєм. Нiкому на думку не спало, що десятикласник штовхнув вчительку. Вважали, що Iнна Петрiвна пiдскобзнулася i впала, головою поцiливши в цвях, який стирчав зi стiни. Марко намагався розповiсти, що сталося насправдi, але не мав можливостi ворушити щелепою. Вважав, що це наслiдки стресової ситуацiї i мовчки гнiвався на себе: потрiбно бiльш серйозно займатися спортом, приймати участь у змаганнях, щоб навчитися перемагати хвилювання i тримати себе в руках. Iнакше б не потрапив у ситуацiю, коли сили немiряно, а розуму катма.
— Марку, то не ти розбив вiкно i розтрощив стiлець! — однокласники радо вiтали безвинно постраждалого.
— Це Максим. Пам'ятаєш того придурка, що в минулому роцi закiнчив школу? Вирiшив помститися вашiй класнiй керiвничцi через те, що ЗНО з її предмета не здав, — розповiдала Люська.
— В армiї не хоче служити. Тепер в СIЗО буде до ЗНО готуватися, — висловив свою думку Артем.  
 Марка не цiкавили теревенi про Максима. Вiн поквапився до шкiльної медсестри, щоб вияснити, де знаходиться Iнна Петрiвна. Дiзнавшись, що вона перебуває в тiй лiкарнi, де лiкується бабуся, попрямував додому, не дочекавшись закiнчення урокiв.
Вдома нашвидкуруч приготував омлет. Дiстав з полички маринованi помiдори. Загорнув горщик з омлетом в рушничок, щоб тепленьким довезти до лiкарнi, i замислився. Не буде ж вiн вчительку домашнiми стравами пригощати? Дiстав ножицi та зрiзав три кiмнатнi троянди. Десь читав, що негоже квiти загортати в папiр. Схопив букет i пакет з гостинцями для бабусi та й поквапився до лiкарнi. Планував вибачитися перед Iнною Петрiвною i пояснити свiй вчинок. Та й за бабусею вже скучив. Була для нього найрiднiшою. Завжди пiдтримувала онука. Можливо через те, що Марко був схожим на дiда?  
 Юнак швидко спустився сходами вниз i бiля вхiдних дверей зiткнувся з дiвчиною, думка про яку не полишала його останнiми днями. Погляди молодих людей зустрiлися i застигли. Зупинився час. Забулися справи.
— Ходiмо, — сказала дiвчина, — Мене звати Груша. А ти Марко, чи не так?
— Тебе звати Груша? — я не повiрив в почуте.
— Повне iм'я Горпина, але Груша краще, чи не так? Можеш називати мене Грунею. Обирай сам те iм'я, яке тобi до вподоби, — дiвчина посмiхалася, а Марко вперше вiдчував прихильнiсть до особи протилежної статi. Був впевненим, що знайшов нового друга. До цього дiвчата викликали у хлопця вiдразу. Дратувало довге волосся, ненавидiв пишнi стегна i великi груди. Спiлкувався лише з тими, якi були чимось схожi на хлопцiв.