III

 Нарештi прийшла довгоочiкувана п'ятниця. Якщо ранiше Марко ненавидiв дев'ятнадцятий трамвай, то пiсля зустрiчi з незвичайною дiвчиною, рахував години до поїздки. Так квапився, що забув про Матвiйка, а той, напевне, радий: старшим вдома почуватиметься.
 Недаремно Марко заглядав у вiкна. Думка про чарiвну незнайомку викликала посмiшку i пробуджувала уяву. Старi будiвлi видавалися робочими. Не такими, як сучаснi розвалини, a вiдремонтованими i чистенькими. Марко настiльки сильно сконцентрувався на минулому, що зумiв зазирнути рокiв на сiмдесят назад. Чоловiки у кашкетах i запнутi в хустки жiнки поспiшали: одна половина квапилася на роботу, iнша ж поверталася зi змiни. Люди видавалися енергiйнiшими вiд сучасних, але мали смуток в очах, стиснутi щелепи i надмiрну стриманiсть. Чоловiки були одягнутi майже однаково. Деякi жiки видiлялися iз юрби завдяки яскравим рукавичкам i хусткам. Таких було мало, але вони надавали привабливостi сiрiй картинi з минулого. Несподiвано сильний вiтер порушив завмерле довкiлля. Пiднялося вгору смiття. Завдяки незначному зусиллю природи стало чисто. Марко посмiхнувся: не сподiвався, що порядок може настати без людських зусиль. Раптом юнаком опанувала безпричинна радiсть, а вже за мить вiн ледь не пiдскочив з мiсця. Марко мрiяв про незнайомку i, коли побачив постать дiвчини, то навiть вголос вимовив: "Нарештi!" Пасажири одночасно глянули в вiкно, та й замислилися кожний про своє. Дiвчина поспiшала до трамвайної зупинки. Вона працювала на заводi, iншого пояснення не могло бути. Цього разу була русявою, мала сучасний одяг i той самий погляд — глибокий i пронизливий погляд карих очей. Дуже швидко пiдбiгла до трамвая, одним махом встрибнула в дверi, якi саме зачинялися. 
— Легкою атлетикою займаєшся? — вирвалося у Марка.
— Та нi, з чого ти взяв? — здивувалася дiвчина, сiдаючи поряд.
 Далi їхали мовчки. Та коли Марка щось вiдволiкло за вiкном, незнайомка знову зникла. Вiн лише на кiлька секунд обернувся... коли вона встигла вийти? 
 Бабуся радо зустрiла онука. Марко довго сумнiвався, але все ж здогадався, як краще закрiпити рами на вiкнах. Вийшло не надто гарно, але лiпше зробити пiдлiток не спромiгся.
— Дитинко, чому засмутився? Все добре. Для старої бабцi просто чудово! Ой, що воно? Ти бачив? — бабуся злякано дивилася у вiкно.
Марко й собi заглянув через вiкно до будинку. На столi сидiв Васько. 
— Бабусю, зараз кiт пирiжками буде ласувати.
— Що? Знову на столi? З'їcти не з'їcть, але шкоду зробить. Ходiмо до хати.
 Два днi проминули швидко. Бабуся часто занурювалася  в спогади. Розповiдала про дитинство, подруг i сусiдiв. Марку було цiкаво. Особливо прислухався до розповiдей про пiслявоєннi часи. Уявляв бабу з дiдом молодими i гарними. Дiдуся мaв можливiсть лише уявляти. На всiх свiтлинах той перебував на задньому планi. 
— Не подобалось Гришi фотографуватися, — пiдсумувала розмову бабусяю — Вiд жiночок вiдбою не було, а кохав лише мене. Спробував би полюбити кого iншого, я б... — бабуся задумалася. — Я б на часточки розiрвалася, а його нiкому б не вiддала. Хоча... це я так ранiше вважала. Ой, як помилялася! Нехай би любив того, кого хотiв. Менi б i крихiтки його кохання вистачило... аби лише живим був.
— Бабусю, не засмучуйся. Бiльшiсть моїх друзiв уже декiлька разiв закохувалися i що? Я взагалi не розумiю тiєї одноосiбної прихильностi. 
— Що? Не чуди! Не перекручуй! Не змiшуй святе iз грiшним, — бабуся прикипiла поглядом до Марка.
— Що, бабцю, не такий я красень, як наш дiд?
— Може я слiпа, але здається менi, що ранiше ти на Галю був схожим, але тепер знаходжу в тобi Гришинi риси. Очi i пiдборiддя — дiдовi... напевне. Якби ж ще серце його мав.
 Марко знав, що бабуся перебiльшує. Не такi вже й iдеальнi дiд i баба. Iнакше, звiдки у батька гени п'яницi?

 Юнак старанно вдивлявся у вiкна трамвая, але нiчого особливого не побачив. Знову безлад, бруд, пустка. Знову настрiй опустився до найнижчого рiвня. 
 Вдома також чекав гармидер. П'яний батько спав на пiдлозi. Мама долонею прикривала синець пiд оком. Сестра i брати принишкли, мов тi мишi. 
— Марку, не гнiвайся. Батько вже вибачився. Вiн сказав, що подiбного бiльше нiколи не буде, — юнак намагався не чути маминi благання, було боляче за родину, вiн ледве тримав себе в руках. Добре, що батько спав, iнакше б...

 Знову прийшла вона. Руда. Як це? Не може дiвчина кожного дня змiнювати колiр волосся. Незнайомка розмовляла з Люською i вся компанiя весело реготала. Марка скувало, навiть, дихати стало важко. Хлопцю завжди радi в одинадцятому класi. Нехай не самому Марку, a звiсточцi вiд брата, але вiн все ще не мiг зрушити з мiсця, щоб пiдiйти до друзiв, не мав змоги ворухнутися. Марковi залишалося лише здалеку милуватися дiвчиною з заводських руїн.
 Пiсля школи додому поверталися вдвох з Люською. Обговорювали вечiрнє тренування.
— Я спостерiгала, як ти не зводив очей з Настi. Сподобалася? Час, юначе, закохуватися, — посмiхнулася Люся.
— Симпатична дiвчина, — Марко намагався стримувати хвилювання.
— Цiкавилася тренуванням. Вона з профтехучилища. Їй рекомендували нашого тренера.
 Марко почувався птахом в польотi. Швиденько поїв, прибрав пiсля малих, ще й текст з англiйської встиг на пам'ять вивчити.
 Прийшов за п'ятнадцять хвилин до тренувань. Однак на хлопця чекало розчарування. Група дiвчат поповнилася двома новенькими, але дiвчини з заводських руїн там не було. Розпач змiнився гнiвом. Юнак ладний був розмазати Люську по стiнцi.
— Чому збрехала? Де Настя?
— Як де? Тренувалася з нами. Ще й подругу з собою привела. Роззуй очi. Що ти куриш? 
— Сама ти куриш! — Марко хряпнув дверима i поквапився додому. Однак швидко заспокоївся, тому що вiдчував незриму присутнiсть чогось доброго i нiжного. Взагалi-то телячi нiжностi — не для п'ятнадцятилiтнього хлопця, але це було не лише вiдчуття, а i лагiдна розмова: "Не треба бути жорстоким. З часом жалкуватимеш через нестриманiсть i грубощi. Заспокойся. У будь-якiй ситуацiї залишайся людиною".