I

 Марко ненавидiв дев'ятнадцятий трамвай. Нi, не весь маршрут,  Лiвоберiжжя i мiст через Днiпро юнак витримував. Неймовiрно дратували останнi п'ятнадцять хвилин поїздки, якi проходили через занедбану територiю колишнiх заводiв. Щось тут таки жило i працювало: час вiд часу за вiкном з'являлися автомобiльнi стоянки та робiтники в спецодязi. Але людське видавалося занадто дрiбним в порiвняннi з занедбаним. Викликали розпач i огиду вибитi шибки, товстелезнi ковдри торiшнього листя та залишки смiття, що стирчали з-пiд нього. Мертвi i живi дерева iснували вперемiшку та служили притулком для мiських птахiв. Цей острiв занедбаностi мав всi ознаки чужого, iншопланетного. Чиргикання крiзь руїни, мертвi галявини i дикi зарослi знову i знову викликали в душi юнака смуток i пригнiченiсть. Щоб покращити настрiй, Марко уявляв себе моряком, який повертається з далекого плавання. Моряк вдивлявся в завiконня, шукаючи сигнали маякiв. На маяки були схожi цеглянi башти, побудованi в минулому чи позаминулому сторiччi. Червона цегла кришилася, вкривалася яскраво-зеленим мохом, але старовиннi споруди тримала намертво. Башти ненадовго заспокоювали, хлопець намагався дотягнутися поглядом їхнiх вершин, але з вiкна зазирнути в височiнь було неможливо.  
 Ненадовго полiпшували настрiй бабусинi льодяники. Проводжаючи онука до трамвайної зупинки, старенька щоразу клала йому до кишенi м'ятнi цукерки. В дорозi хлопець повторював правила i вiршi, але занедбане iз завiконня кiстлявими пальцями сухих гiлок намагалося доторкнутися його тiла i залiзти йому в душу. Не рятувало i програмування. Юнак планував пов'язати своє майбутнє з комп'ютерами, мрiяв добре влаштувати власне життя i пiдтримувати родину, та на кожнiй зупинцi дверi трамваю голосно брязчали i не давали можливостi зосередитися, щоб скласти хоча б найпростiшу програмку. Наостанок хлопець заплющував очi та уявляв щось красиве: синє море, зеленi гори, тропiчнi острови.

 Марко аж пiдскочив, коли побачив чорняву дiвчину, яка зайшла на однiй iз заводських зупинок. Що вона могла робити в цьому безлюдному мiсцi? За вiкном було чути гавкiт собак. Дiвчину проводжала зграя бродячих псiв, якi деякий час ще бiгли за трамваєм, та заглядали в вiкна, щоб побачити свою королеву. Чому королеву? Марко так i не знайшов вiдповiдi на це питання. Вiн нарахував бiльше десяти тварин, але це були ще не всi. Поле зору вiкна дозволяло бачити лише частку того, що вiдбувалося надворi.
— Сiдай, — юнак запропонував дiвчинi своє мiсце, а сам став навпроти i не мiг вiдвести погляду вiд дивної незнайомки. Дiвчина нi на кого не звертала уваги i дивилася у вiкно.

 Взагалi-то Марко належав до тiєї частини своїх ровесникiв, думка про закоханiсть у яких викликала вiдразу. Чоловiча дружба — найголовнiше в життi. Пiдлiток обминав дiвчат десятою дорогою, але ця незнайомка викликала у нього зацiкавленiсть. Якби випала слушна нагода, Марко обов'язково б потоваришував з цiєю дiвчиною. Вона була не такою, як iншi. Вона не мала макiяжу, штучних вiй, брiв, нiгтiв. Дiвчина виглядала впевненою i смiливою. Цi риси були в рази помiтнiшi за блиск i фарби, якими користуються жiнки, щоб привернути до себе увагу представникiв сильної половини.

 Марко не помiтив, коли дiвчина залишила трамвай. Вiн розгубився i розгнiвався на себе. В поганому настрої повернувся додому. Вiдмовився вiд маминого борщу, вигнав з кiмнати молодших братикiв i сестру. Почав складати програмку, бо зазвичай це Марка заспокоювало, та не цього разу. 
— Що трапилося, синку? Тебе хтось образив? Якщо так, то краще забути. Не потрiбно нести додому погане, — мама дивилася на сина то зi спiвчуттям, то з докором.
 О, тiльки не це! Марко ненавидiв, коли його починали виховувати старшi. Вiн вже давно дорослий i багато в чому випередив своїх батькiв. Марко пiшов до кухнi. Приготував каву собi i мамi. Малечу вiдправив до дитячої кiмнати, i з усмiхненим обличчям чекав свого найкращого друга — дорогу матусю, яка в цей час щось пояснювала Iванку — наймолодшому братику. Ваню любили найбiльше, але i перепадало йому бiльше вiд усiх.

— Моя улюблена холодна кава, — мама голосно сьорбнула. — Розповiдай, синку, як там бабуся?
— Привiт вам передавала. Все, начеб-то, добре. Наступного разу поїду з Матвiєм. Струхлявiли рами на вiкнах, але їх ще можна полагодити. Бабуся не зможе менi допомогти, а сам я не впораюся. 
— До суботи нiчого хлопцям не кажи, бо Ваня iстерику влаштує.
— Чому, мамо, ти з ним панькаєшся? Сказала один раз, i досить! Ванько немов той в'юн. Весь час щось вигадує, а потiм викручується!
— Марку, ти злий! Я намагаюся хоча б однiй дитинi дати щасливе дитинство. Немає моєї провини в тому, що ранiше за роботою, приготуванням їжi, пранням i прасуванням я вас не бачила. Я також людина i хочу щастя.
— Задля чого ж ти народжувала п'ятеро? Давида б вистачило для щастя. На добранiч, — Марко зачинив за собою дверi, однак ще довго чув мамине бурмотiння: "Ну в кого вiн такий злий? Всi у нас люди, як люди. Лише Марко з себе щось корчить. Не можна так. Потрiбно бути людяним".
 На ранок всi образи забувалися. Марко i його молодша сестра Марiйка вели малечу до школи. Сестра навчалася у сьомому класi, Матвiй — у шостому, а Iван цiєї осенi лише переступив порiг школи. Коли будинок ховався за рогом, Марко залишав братiв на сестру, а сам звертав на сусiдню вулицю, щоб однокласники не бачили його з цим виводком. Десятий клас не терпить помилок. Марко мав гарну репутацiю серед ровесникiв i не мав намiру її втрачати.