1.

Юна королева Агата стояла на фортечному мурі і з тривогою вдивлялася у військо, яке сунуло грозовою хмарою на її столицю.

Батько не повернувся, генерал Жадеїт теж. З поля бою прийшла єдина вість — про поразку. І тепер вона змушена сам на сам зустрічати цього південного вискочку, цього нахабного бастарда Шерла, який іменує себе королем.

Перед походом король Смаргд заповів: якщо вони програють битву і він не повернеться, його донька Агата повинна якнайшвидше стати королевою. І от тільки вчора вона поспіхом пройшла коронацію, а вже сьогодні дивиться в обличчя ворогу з мурів своєї столиці.

Агата спустилася і вийшла на майдан, де містяни товклися у тривожному очікуванні. Переважно тут були жінки, діти та старі. Повсюди чувся тривожний гул, який переходив у перешіптування, щойно люди помічали королеву. На неї дивилися з осторогою, надією, вичікуванням. Люди ловили дрижаки від холоду, терли посинілі руки, дихали важко, випускаючи клубки пари в морозне повітря, але по домівках не розходилися. Дітлахи гасали майданом, щоб зігрітися, послизалися на обмерзлій бруківці, падали і сміялися. Лише цей сміх і оживлював атмосферу суцільної тривоги і безнадії, що панувала у місті.  

Їй було соромно дивитися людям в очі, бо передчувала, що не зможе їх захистити. Головний королівський радник і за сумісництвом Агатин наставник, добрий старий Обсидіан теж тут був. Дивився сумно-сумно своїми глибокими блакитними очима, що нагадували колодці з кришталево чистою водою на дні. Схоже було, що цього разу радник не мав, що порадити.

— Ви відправили гінців чоловікам моїх сестер? — спитала королева.

— Відправив, Ваша Величносте, ще зранку.

— Добре, — Агата кивнула і роззирнулася, оглядаючи майдан, але тікаючи поглядом від людей.

До них семимильними кроками наближався голова столичної варти. Він шанобливо схилив голову перед королевою, і вона, не чекаючи його слів, спитала:

— Які у нас шанси, генерале?

Чоловік стиснув губи, на мужньому підборідді з'явилася вперта ямочка. Повагався, перш ніж відповісти:

— У нас триста сімдесят дві людини. Пенінців тисячі.

— Якщо вони візьмуть місто в облогу, скільки протримаємось?

— Вони не братимуть в облогу, в них на озброєнні вогнемети. Спалять за кілька годин.

— І все ж.

— У нас запасів від сили на тиждень, — втрутився радник. — Ми вишкребли все, збираючи військо. Будемо в облозі, селяни не зможуть привозити товар на ринки, не говорячи вже про податки.

Агата склала руки на грудях. Як же вона шкодувала, що не відмовила батька від походу. Обвела поглядом майдан, який розкинувся перед головними воротами столиці. Звідси розходилися дороги в різні частини міста, одна вела прямісінько до підніжжя високих сходів королівського замку.

Як же не хотілося, щоб бруківку на цих дорогах топтали коні ворога! Але у неї не було вибору.

— Залишився лише один варіант, — сказала тихо.

Шерл, цей самовпевнений варвар, зухвалий і войовничий король Пеніну, улюбленець своїх підданих і страшний сон інших правителів, той, хто зухвало наважився зробити їй пропозицію (і кому вона, звісно ж, відмовила), цей Шерл стоїть зараз за якихось п'ятсот ярдів від її воріт. У нього є зброя воювати з її зброєю... Але дечого йому бракує.

Агата розправила плечі і наказала голові столичної варти:

— Відчиніть ворота!

Сказала так, що почули люди. Майдан загомонів. Ті, хто стояли ближче, передавали щойно промовлене тим, хто був далі. Тривога нависла чорною хмарою над людом.

— Ви зібралися здатися? — майже хором спитали голова варти і радник.

— Нізащо.

Вона королева лише другий день, але не дозволить так просто забрати в себе цей титул.

Агата йшла до воріт, долаючи тремтіння в колінах, але тримала спину рівно. Може, вона й боїться, може, не впевнена у затії, але свого страху не викаже. Так виглядає відповідальність за свій народ. І нехай їй страшно до чортиків, нехай вона боїться наслідків свого вчинку, але все ж краще спробувати вдіяти хоч щось, ніж здатися на милість долі.

Відчинена міська брама нагадувала роззявлену пащу звіра з висолопленим язиком, яким слугував відкидний міст. Агата закуталася у свій хутряний плащ і, кинувши вартовим, щоб відійшли геть, гордо висунулася з тієї пащі, зупинилася прямісінько між прочинених воріт.

— Я не вмію воювати мечем, але побачимо, хто з нас розумніший, Шерле, — сказала, спрямувавши погляд на горизонт.

Ген-ген на горизонті Агата бачила перед собою пістряву стіну з людей. Здалеку не можна було визначити, які ті люди, скільки їх, високі чи низькі, красиві чи потворні, скільки їм років, яка у них зброя. Але те, що ці люди прийшли не з миром, було зрозуміло.

Попереду стояли кілька вершників. Чотири, якщо не помилилась. Серед них, мабуть, і Шерл, подумала і спрямувала погляд на них. Знала, відчувала, що їм її видно краще. Напевне ж мають підзорну трубку. Точно мають. Відчувала себе як один із тих черв'ячків, які досліджує під збільшуваним склом їхній придворний лікар Топазус. Ось і зараз на неї дивилися крізь збільшуване скло. Роздивлялися. І вона мусила стояти з гордо піднятою головою, ні жестом, ні мімікою не виказати ні власного сум'яття, ні власного страху.

Так тривало, може, кілька хвилин, може лічені секунди, а може, близько години. Агата майже встигла змерзнути, коли нарешті вершники відділилися від натовпу і почали рухатися в її бік.

Те, чого й очікувала. Самі вершники. Натовп залишився на місці. От і чудово.

П'ятсот ярдів вони подолали швидко, але час очікування здався їй вічністю. Зараз, як ніколи, було важливо тримати спину рівною і не дозволяти голосу здригнутися.

Вона не озиралася, але чула голоси, знала, що люди з майдану підійшли ближче, стояли вже за якийсь десяток ярдів за її спиною. Певно там були також радник і голова варти. Це додавало сил. Стояти наодинці перед ворогом куди важче.

Копита чотирьох відбірних арабських жеребців зацокотіли мостом. Двоє вершників були на сірих конях, один на гнідому і один на чорному.