Розділ 25

 Повернення виявилося не таким і легким. Тепер вони вже знали дорогу, знали, де ховаються небезпечні тріщини, де під ногами може зсунутися камінь, а де зі стелі звисають гострі уламки. Та від цього печера не стала привітнішою.
 Попереду йшла Грейс. Вона рухалася швидко, але щоразу перед небезпечними місцями сповільнювалася, перевіряючи шлях. Слідом за нею обережно йшов Джон, підтримуючи Річарда за здорове плече, хоча спочатку той ще намагався йти сам.
— Кажу ж вам, зі мною все гаразд, — пробурмотів він.
— Ти ледве стоїш на ногах, — відповів Джон.
— Це лише тому, що підземелля побудоване криво.
— Звісно, — сухо відгукнулася Грейс, не озираючись. — А жар у тебе через надто палку любов до археології.
— От бачите? Капітан навіть жарує.
— Це не жарт, — відповів Едмунд. — Вона справді вважає тебе нерозумним.
 Річард відкрив рота, збираючись відповісти, але замість слів лише тихо видихнув. Його кроки ставали дедалі повільнішими. Час від часу він на мить заплющував очі, ніби хотів прогнати запаморочення, але після кожної такої дії погляд ставав ще більш розсіяним.
 Грейс знову озирнулася. Вона намагалася не дивитися на Річарда надто часто, намагалася переконати себе, що це лише відповідальність капітана, що вона хвилювалася б так само за будь-кого зі своєї команди. Але чомусь саме зараз у пам'яті знову і знову спливав той момент: короткий свист, тінь дротика і Річард, який навіть не замислився, перш ніж відштовхнути її.
— Зупинимося на хвилину, — раптом сказала вона.
— Я думав, ми поспішаємо, — тихо озвався Річард.
— Поспішаємо, — погодилася Грейс, підходячи ближче. — Але якщо ти впадеш у якусь прірву, мені доведеться пояснювати екіпажу, чому я повернулася без одного члена експедиції.
— То це все через репутацію?
— Саме так.
— Я розчарований.
— Переживеш.
— Не впевнений.
Едмунд тихо пирхнув.
— Дивно.
— Що саме?
— Ти отруєний, у тебе жар, ти ледве тримаєшся на ногах, а жартувати все одно не перестаєш.
— Зате я принаймні помру харизматично.
— Ти не помреш, — несподівано серйозно сказала Грейс.
 Річард підняв на неї погляд. 
— Не дозволю, — тихо додала вона.
 На кілька хвилин у печері запанувала тиша. І навіть Річард цього разу не знайшов, що відповісти.

 Короткий перепочинок тривав не більше кількох хвилин. Ніхто не наважувався затримуватися довше. Будь-якої миті сюди міг повернутися хтось із тих, кому належала схованка. До того ж Річарду терміново потрібна була допомога лікаря. Грейс підвелася першою.
— Відпочили. Йдемо далі.
 Джон допоміг Річарду піднятися. Той спробував стати рівно, але відразу ж похитнувся. Жар ставав дедалі сильнішим. Перед очима все плуталося, а кам'яні стіни іноді ніби ледь похитувалися. Він не був певен, чи це печера рухається, чи його власна свідомість починає здавати позиції.
 Цього разу Едмунд рушив попереду, освітлюючи шлях, а Грейс йшла ближче до Річарда, раз за разом кидають занепокоєнний погляд на нього. Його кроки ставали дедалі повільнішими. Він більше не жартував. І саме це лякало найбільше. Він зробив ще кілька кроків і раптом його ноги підкосилися. Джон ледве встиг утримати друга.
— Річарде!
— Я просто... вирішив подивитися на підлогу ближче...
— І як? Сподобалося? — запитав Джон.
— Дуже... тверда...
Грейс опустилася поруч навколішки. Цього разу вона вже не приховувала занепокоєння.
— Тримайся! До корабля залишилося зовсім трохи. 

 Через деякий час попереду нарешті з'явилася знайома вузька тріщина між кам'яними брилами. Спочатку вона здавалася лише блідою плямою серед темряви, але з кожним кроком ставала яскравішою. Холодне сріблясте світло проникало всередину, лягаючи довгими смугами на вологу підлогу.
— Бачу вихід, — повідомив друзів Едмунд.
Ще кілька кроків, і печера закінчилася. Холодний морський вітер одразу вдарив в обличчя. Після задушливого підземелля він здавався майже крижаним. Грейс на мить заплющила очі й глибоко вдихнула знайомий запах. Сіль. Море. Свобода. 
Річард знов похитнувся, ледве тримаючись на ногах.
— Якщо я все-таки впаду, скажіть екіпажу, що мене перемогло печерне чудовисько.
— Яке ще чудовисько? 
— Не знаю... — видихнув він. — Але звучить значно героїчніше, ніж «маленький отруйний дротик».
 Навіть Грейс ледь помітно всміхнулася. Та посмішка швидко зникла. Обличчя Річарда ставало дедалі блідішим.
— Швидше, — коротко сказала вона. — Ми майже дійшли.

Від печери до бухти вела вузька стежка, що звивалася поміж скель, заростей кущів і високих дерев. Удень вона здавалася звичайною, але зараз, під тьмяним світлом місяця, кожен камінь відкидав химерну тінь, а шум прибою, що долинав знизу, здавався гучнішим, ніж був насправді.

 Грейс трималася поруч із Річардом, готова будь-якої миті підтримати його, якщо той знову втратить рівновагу. З іншого боку його притримував Джон.
Після короткого перепочинку Річард уже не намагався довести, що може впоратися сам. Він мовчав, лише іноді заплющував очі на кілька секунд, ніби це могло зменшити запаморочення. 
 Попереду між скелями нарешті відкрилася бухта.
На темній воді погойдувався корабель. На палубі горіли кілька ліхтарів, а біля борту хтось ходив туди-сюди, очевидно, несучи варту.
— Нарешті... — видихнув Джон.
Наче почувши його слова, на кораблі пролунав голос:
— Капітан повернулася!
За мить біля борту заметушилися люди.
— Опускайте шлюпку!
— Швидше!
— Вони щось несуть?
— Ні, це Річард!
— Що з ним сталося?!
Річард ліниво підняв голову.
— Не кричіть так голосно... — пробурмотів він. — Я ще не помер.
— Але дуже стараєшся, — сухо відповіла Грейс.
 Він ледь помітно всміхнувся, але цього разу навіть не спробував щось сказати у відповідь. Шлюпка швидко торкнулася берега, двоє піратів вискочили у воду майже по коліна.
— Капітане!
— Потім, — відрізала Грейс. — Спершу лікаря. Негайно!
 Вони допомогли підхопити Річарда. Він спробував стати рівніше, але ноги знову підвели його.
— Знаєте... — ледве промовив він, дивлячись на Грейс. — Якщо я виживу... тоді я вимагатиму підвищення.
— Спочатку навчись не ловити плечем отруєні дротики.
— Це був дуже підступний дротик...
Голова Річарда безсило опустилася вперед.
Грейс відчула, як усередині знову піднялася тривога.
— Швидше на корабель, — голосно віддала наказ.