Розділ 24

Грейс ще мить тримала пальці на краю розтрісканого диска, ніби звіряючи щось у власній пам’яті. Потім відвела руку й випрямилася.

— Якщо це ключ, — сказала вона спокійно, — значить він має другу частину, або навіть цілу систему.

Едмунд повільно кивнув, вдивляючись у вигравірувані хвилі.

— Схоже на механізм прихованого доступу. Диск пошкоджений, але отут… — він торкнувся невеликого заглиблення, — …міг бути рухомий сегмент. Теоретично цей фрагмент міг зсувати або розблоковувати щось.

Джон підняв шматок ближче до себе й серйозно нахмурився.

— Або навпаки, запускати щось, що нам точно не сподобається.

— Нам потрібно перевірити механізм, — сказав Едмунд, — але обережно. Я не впевнений, що він безпечний після всіх цих років.

— Чудово, — посміхнувся Річард, — Тобто, або ми відкриємо якусь суперсекретну кімнату або.... Капітане, коли я з тобою, постійно доводиться ризикувати життям.

— Чи можеш ти нарешті замовкнеш? — холодно кинула Грейс.

— Можливо, але ненадовго, — підморгнув він. — Я просто намагаюся тримати настрій поки ми не зробили якусь дурницю.

Джон жестом покликав їх ближче.

— Ставайте так, щоб ніхто не стояв прямо перед заглибленням у центрі диска. Якщо це механізм – рух буде звідси.

— Почекайте, — Грейс ступила ближче, її голос став тихішим, але твердішим. — Перш ніж ми щось активуємо… нам потрібно зрозуміти, що саме це може відкрити. І куди.

— Звісно. Будемо діяти обережно.

Грейс коротко кивнула.

— Добре. Тоді починаємо перевірку. По колу. Ніхто не чіпає механізм, доки я не скажу.

Річард тихо прошепотів:

— І це каже людина, яка кожну мить свого життя балансує на межі життя і смерті…

Грейс блиснула на нього поглядом, і він чемно відступив на крок. Четвірка зайняла свої місця навколо диска. Едмунд повільно опустив фрагмент ключа на платформу, але не торкався диска, лише шукав поглядом, куди саме він може підходити.
Джон обійшов навколо, зупинився трохи подалі, щоб краще оцінити конструкцію. Грейс нахилилася ближче до поверхні, легенько торкнулася різьблення кінчиками пальців. Річард уважно вивчав візерунок старого диску.

— Бачите ці мітки? — тихо озвався Джон. — Три маленькі виїмки в камені по колу, наче фіксатори.

Грейс підняла голову.

— Це означає, що фрагмент має зафіксуватися. Але лише якщо… — вона зупинилася, придивляючись. — Якщо друга частина також стоїть на місці. І третя.

— Чудово, — підсумував Річард із притаманною йому сухою іронією. — Одну третину ми вже маємо. Залишилося знайти дві інші.

Грейс повільно відступила на кілька кроків і оглянула залу. 

— Якщо цей фрагмент був тут, — сказала вона задумливо, — решта також має бути в межах цієї зали. — Спершу роздивимося, що саме має відкритися. Якщо це ключ, він відкриває двері, або сейф, або… — вона обвела поглядом залу, — механізм у стінах.

Джон уперше за весь час помітно напружився.

— Механізм у стінах небезпечний. Якщо він не пошкоджений то легко може спрацювати неправильно. А якщо пошкоджений...

— Тоді він може спрацювати ще гірше, — закінчив Річард.

 — Якщо цей фрагмент був тут, — сказала Грейс, уважно вдивляючись у ледве помітні тріщини на диску, — то інші дві частини теж повинні бути десь поблизу. 

Річард, тримаючи в руках загорнутий металевий фрагмент, хмикнув.

— Ну, принаймні тепер я знаю, що штовхати випадкові шафи цілком робоча стратегія.

Грейс кинула на нього короткий погляд.

— Сподіваюся, тобі вдруге пощастить не менше.

— Звісно, — усміхнувся він, уже рухаючись уздовж стіни. 

Вони розділилися. Зала була велика, та не настільки, щоб загубити одне одного. Джон, схилившись над старою лавою, копирсався в коробах із металевими пластинами: усі іржаві, але кожна з дивною точністю вигнута під певний кут.

— Це схоже на інструменти, – тихо сказав він. – Механічні, але з іншим призначенням… Чи, можливо, шаблони для деталей.

— Якщо вони тут щось ремонтували, — задумливо відгукнулася Грейс, — могли мати запасні частини, але ключі виготовляли окремо. Це надто важливі речі, щоб тримати абияк.

Едмунд тим часом обережно оглядав нижню частину стін: стики, шви, з’єднання каменю. Він рухався повільно, торкаючись кожної ділянки пальцями, ніби читав невидимий текст.

— Тут… — він зупинився. 

Усі підійшли ближче.

— Що там? — запитав Річард.

Едмунд показав на тонку, майже непомітну горизонтальну смужку, що йшла попід старим різьбленням.

— Це не тріщина. Це край рухомої панелі.

— І як її відкрити? — Річард ступив ближче, але обережно. — Тут немає ані засуву, ані виїмки.

— Бо вона відкривається зсередини, — відповів Джон. Він нахилився, спробував натиснути одним пальцем –марно. — Але якщо вона колись уже відкривалася…

— …то механізм міг розхитатися, — підхопила Грейс.

Річард постукав по камені. І раптом звук змінився: глухий відлунням, ледь вловимий, але інший, порожніший. За другий дотик панель не відчинилася, за третій — теж. Але коли він, не поспішаючи, обвів пальцями край різьблення і трохи притиснув у точці, яка нічим не виділялася… камінь клацнув. Панель подалася всередину на кілька сантиметрів.

— Обережно, — попередила Грейс. Її голос звучав рівно, але очі блиснули. — Не поспішай.

Річард легенько натиснув ще раз, і панель відкрилася. За нею була невелика кам’яна ніша, яка здавалася порожньою. Джон посвітив ліхтарем. У глибині, між двома каменями, немов затиснутий часом і пилом, лежав другий фрагмент. Трохи менший, ніж перший, весь покритий зеленкуватим нальотом.

— Добре. Значить залишився один.

Річард усміхнувся майже тріумфально.

— Я ж казав. Ця зала любить, коли з нею говорять лагідно.

— Якщо стукання кулаком по стіні ти називаєш "лагідно"...

— Я – практик, — серйозно відповів Річард. — Камінь це поважає.

Грейс злегка посміхнулася краєм губ.

— Поки що зарано радіти. Останній фрагмент може бути захований значно складніше.