Розділ 22

Світанок повільно народжувався над морем. Небо ще тьмяно паленіло рожевим, а вода, важка й спокійна, ледь ворушилась від веслових ударів. Маленька шлюпка розрізала туман, наче ковзала по снігу. Усе довкола здавалося нереальним — ні горизонту, ні неба, тільки безмежна сіра пустка.

Грейс сиділа на носі човна, міцно тримаючи карту, складену вдвічі. Її погляд був зосереджений, але в ньому жевріла іскра впевненості. 

— Гарний день, щоб знайти те, чого не існує, — сказав Річард, поглядаючи на лінію горизонту. Його усмішка була звично нахабною, але очі уважно стежили за кожним рухом Грейс. — Сподіваюся, ти впевнена, що цей острів не вирішить знову вибухнути під нами?

Грейс не віідвела погляду від карти.
— Якщо й вибухне, цього разу ми будемо готові.

— О, тобто тепер у тебе є план? — з удаваним подивом підняв брову Річард. — Минулого разу твій план полягав у тому, щоб утікати вниз швидше за лаву.

Вона холодно подивилася на нього.
— У тебе був план краще? Здається, ти біжав найперший.

Едмунд не стримав сміху, і навіть Джон посміхнувся.
— Ви двоє могли б посперечатися навіть посеред бурі, — сказав він, весело гребучи. — Головне не повбийте один одного. 

— Це лише питання часу, — кинув Річард, але в його голосі не було злості,  лише азарт.

Грейс підняла карту так, щоб сонце освітило тонкі лінії.
— Ось він. Контур скель, бухта з півдня, і знак Півмісяця. Ми близько.

Річард нахилився вперед.
— Знаєш, я починаю думати, що цей знак просто тягнеться за тобою. Куди б ти не пішла, обов’язково знайдеться місяць, карта й трохи небезпеки.

— Небезпека приваблює не тільки мене, — спокійно відповіла вона. — Ти ж теж тут, чи не так?

— Ти маєш рацію, — посміхнувся він. — Але я — заради видовища. Ти — заради відповідей.

Едмунд озирнувся через плече:
— А я — щоб повернутися живим, якщо ви раптом забудете про це.

— Не забудемо, — запевнила Грейс. Її голос був тихий, але впевнений. — Ми надто близько, щоб зупинятися.

Шлюпка ковзала далі. Туман почав танути, і попереду поволі виростав берег: темно-зелений, дикий, з високими скелями, на яких грало світло.

— Ось він, — сказала Грейс. — Острів Півмісяця.

Човен тихо торкнувся піску. Грейс ступила на берег першою, тримаючи карту в руках, а за нею — Джон, Едмунд і Річард. Над морем здійнявся вітер, і тиша острова здалася аж надто глибокою. Листя високих пальм ворушилося над ними, шелестячи так тихо, ніби хтось шепотів у темряві. Повітря було важке, насичене запахом вологи, солі й чогось металевого, схожого на іржу. Десь далеко, в глибині лісу, різко крикнув птах, наче попередження.

Грейс підняла голову. Її волосся тріпотіло на вітрі, а очі уважно вдивлялися у смугу дерев, що темніли далі від пляжу. 
— Карта показує стару дорогу. Вона мала починатися звідси… — вона обвела поглядом берег, нахилилася і торкнулася піску. — Дивно. Тут немає навіть слідів прибою, ні мушель, ні уламків. Наче хвилі обходять цей берег стороною.

— Або щось змушує їх обходити, — кинув Річард, і в його голосі пролунав глухий відтінок жарту, який насправді не був жартом. — Почекай, у тебе є карта острова?

— Так,– спокійно відповіла дівчина на запитальні погляди друзів,– Я знайшла її у скрині, разом із старою картою. 

Вітер посилився. Хвилі вдарялися об скелі з обох боків бухти, немов намагаючись попередити їх. Грейс підняла карту вище — тонкий пергамент ледь не вислизнув із пальців.
— Ми маємо йти вглиб. Якщо адмірал мав рацію, там є старе укріплення. Можливо, те саме місце, де вони збиралися разом. 

Дорога, яку вони знайшли, була ледве помітна: вузька стежка, вкрита мохом і корінням, що проростало просто зі скель. Сонце вже піднялося, але його світло насилу пробивалося крізь густий полог лісу. Повітря ставало теплішим, однак із кожним кроком здавалося, що вони заходять у пастку, у світ, де ні вітер, ні звук моря більше не доходять.

— Ми не так далеко відійшли, але моря вже майже не чути — сказав Джон, озираючись. — Дивно.
— Добре, що у нас є карта, а інакше було би важко орієнтуватися. 

Грейс впевнено вела їх уперед, час від часу порівнючи місцевість із зображенням на карті. Річард йшов поруч. Його обличчя було зосередженим, але в очах блищала знайома іскра. Вони підійшли до старих кам’яних сходів, що спускалися в невелике заглиблення. Каміння було поросле мохом і лишайниками, але форма півкола чітко натякала на людську руку.
Грейс торкнулася поверхні холодної стіни.
— Це не природне утворення. Дивіться тут різьба.

На стіні справді було щось вирізьблено — старий знак півмісяця, розтрісканий, але впізнаваний. Річард схилився ближче, провів пальцем по каменю.
— Той самий символ, що на карті. Значить, ми на вірному шляху.

Грейс ступила на першу сходинку. У повітрі відчувся запах — дивна суміш заліза, вологи і… диму. Джон підняв голову, насторожено вдихнув.
— Хтось тут був. Нещодавно.

Річард вихопив шаблю, блиск леза спалахнув між тінями.
— Схоже, пригоди знайшли нас раніше, ніж ми їх.

Грейс стиснула карту, притисла її до грудей і кивнула:
— Ми не відступимо. 

Вона зробила ще кілька кроків униз, і темрява під сходами розчинилася перед нею, відкриваючи підземний прохід, з якого тягнуло холодом.

— Ласкаво просимо, — сказав Річард, спускаючись за нею. — До серця Півмісяця.

Холод ударив у обличчя, щойно вони ступили в темряву. Світло від ліхтаря Грейс ковзало по камінню, виявляючи вицвілі символи, уламки ящиків і тонкі сліди іржі на стінах. Річард ішов попереду, рухаючись тихо, як кішка. Кожен його крок був точним та обережним.
— Місце не схоже на стару фортецю, — сказав він. — Більше на… склад.—Він відступив убік, освітлюючи вузький прохід, що спускався глибше, — Ну що ж, час перевірити, чи справді цей острів любить таємниці.

Вони рушили далі. Кроки луною відбивалися в камені. Поступово тиша перетворювалася на гул — приглушений, важкий, наче під землею текла ріка. Стеля звужувалася, і довелося нахиляти голови.