Розділ 21

Грейс ступила на берег першою. Пісок під ногами був темний, майже чорний, вологий. Коли вона опустила руку до землі, крізь пальці відчула легке тремтіння.

— Ґрунт теплий, — тихо сказала вона. — Ви відчуваєте?

Джон нахилився, торкнувся землі. 

— Це не нормально для цієї пори року. Може, тут термальні джерела?

— А може, підземна активність, — додав Едмунд, розглядаючи уламки скель. — Цей камінь — базальт, вулканічного походження.

— Чудово, — сказав Річард. — Тобто ми вирішили висадитися на сплячий вулкан.

— Ніхто не змушує тебе лишатися, — холодно кинула Грейс.

— Я не з тих, хто тікає, — відповів він, усміхнувшись, але очі лишилися серйозними. — Комусь же потрібно подбати про вашу безпеку.

Вітер приніс із глибини острова низький глухий звук. За кілька секунд почувся інший — шипіння, ніби десь поруч вирвалося повітря.

— Газ, — сказав Едмунд. — Можливо, сірководень. Потрібно триматися ближче до берега, поки не зрозуміємо, звідки йде витік.

Вони рухалися вузькою смугою між водою й кам’яними виступами. Повітря ставало важчим і теплішим. У кількох місцях ґрунт був розтрісканий, і з тріщин піднімався тонкий димок. Грейс зупинилася. Вона дивилася на лінію скель, що здіймалися далі, схожі на застиглі хвилі.
— Адмірал позначив цей острів як “півмісяць”... — задумливо сказала вона. — Можливо, через вигин узбережжя. Але чому? Що він хотів цим сказати?..

Річард, що стояв позаду, усміхнувся:
— Може, він просто не бачив його при світлі дня.

— Не смішно, — обірвала Грейс. — Усе це має значення.

— Може і так— відказав Джон. — Але зараз головне — дістатись до височини. Якщо це вулканічна ділянка, низина небезпечна.

— Підемо схилом вгору, праворуч. Там, здається, менше парових вирв.

Вони рушили обережно, тримаючись ближче одне до одного. Кожен крок лунав глухо, немов під ними була не земля, а порожнина. Грейс намагалася триматися впевнено, але всередині її розривало від тривоги. "Що, якщо це справді не той острів? Якщо ми просто помилилися… і даремно ризикуємо життям?" Її пальці мимоволі торкнулися медальйона під коміром. Він був холодний, байдужий, наче теж мовчки визнавав: відповіді тут немає.

— Зупиніться! — гукнув Едмунд. Він стояв на невеликому підвищенні, розглядаючи ґрунт під ногами. — Тут тріщина. Схоже, нещодавня.

Річард наблизився, подивився вниз. З глибини поволі здіймався дим, і було чути тихе потріскування.
— Гарненьке місце, — промовив він сухо. — Хтось казав, що хоче пригод?

Грейс підняла погляд до вершини острова. Там, крізь туман, виднівся темний силует — кам’яна арка чи, може, зруйнована вежа.

— Ми маємо дістатися туди, — сказала вона. — Якщо адмірал колись бував тут, звідти він міг вести спостереження.

— І якщо не провалимося дорогою, — пробурмотів Річард, але рушив першим.

 Схил виявився крутішим, ніж здавався знизу. Земля під ногами кришилася, і кожен крок змушував серце битися швидше. Річард ішов попереду, раз у раз перевіряючи опору. Грейс була позаду нього, зосереджено вдивляючись у туман, який спускався дедалі нижче. Повітря ставало важким, сповненим запаху сірки й вогкості.

— Обережно, — попередив Едмунд, який ішов слідом за нею. — Ці породи нестійкі. Якщо ґрунт почне зсуватися – стрибай ліворуч, до скелі.

— Відчуваю, як земля під ногами тремтить, — прошепотіла вона.

— Так. Ледь помітно, але постійно.

Через кілька хвилин вітер різко змінив напрям. З боку моря долинув глухий гуркіт. Хвилі ударили об берег із силою, ніби сама вода протестувала проти їхньої присутності.

— Це приплив, — припустив Джон, вдивляючись у обрій. — Але занадто швидкий.

— Ні,— заперечив Едмунд. — Це, схоже, підводний поштовх. Я відчув вібрацію ще раніше.

Грейс стиснула карту, що тримала при собі, хоча розуміла, вона вже нічим не допоможе.
— Ти хочеш сказати, що острів нестабільний?

— Хочу сказати, що він живе своїм життям, — відповів він серйозно. — І ми тут зайві.

Раптом із глибини ущелини вирвалося хмаркою біле повітря, гаряче, з запахом гіркої солі. Річард інстинктивно відтягнув Грейс убік. Ґрунт під місцем, де вона стояла, провалився, лишивши дірку, з якої клубочився пар.

— Грейс! Ти ціла?

— Так… все гаразд — Вона змахнула пил із рук і підвелася, глибоко вдихнувши. — Але ти мав рацію, Едмунде. Це не приплив і не вітер, земля рухається.

Вона глянула вгору. Схил закінчувався невисоким хребтом, за яким туман світився м’яким золотом. Можливо, це було сонце, що пробивалося крізь серпанок, а можливо ще один оманливий відблиск.

— Туди, — сказала вона, вказуючи рукою. — Якщо ми піднімемось на хребет, побачимо острів з висоти. Може, тоді зрозуміємо, де помилилися.

— А може, зрозуміємо, що помилки не було, — буркнув Річард.

 — У будь-якому разі час це перевірити.

Вони рушили далі. Земля під ногами дихала, виблискуючи вологою, а в повітрі стояв низький, гулкий звук, що нагадував подих великого звіра. І все ж, попри небезпеку, кожен із них ішов уперед, бо відступити тепер означало визнати, що таємниця адмірала залишиться нерозкритою.

Підйом виявився довшим, ніж вони сподівалися. Каміння кришилося під ногами, вітер майже стих, тільки десь унизу море продовжувало гуркотіти, б’ючись об берег.

— Не подобається мені це місце, — промовив Річард, витираючи піт із чола. — У мене таке відчуття, що хтось дихає мені у спину.

— Це просто гази, — відказав Едмунд, зупиняючись, щоб перевести подих. — Якщо тут є вулканічна активність, то вони виходять через тріщини.

Грейс ішла попереду, не озираючись. Її рухи були стримані, впевнені, хоча серце калатало. Кожен метр угору здавався кроком у невідомість. Коли вони нарешті досягли хребта, над головами відкрився простір. Туман розступився, і перед ними розкинулося видовище, від якого всі замовкли. Острів виявився не більшим за кілька миль, але його середина — величезна западина, наче хтось вирвав шмат землі зсередини. Уздовж схилів тягнулися темні тріщини, з яких виривався пар. На дні блищало щось схоже на озеро — та вода там кипіла.