Розділ 20

У каюті панувала тиша, яку зрідка порушував лише тихий скрип дерев’яних стін. Лампа кидала м’яке золоте світло на стіл, за яким сиділи четверо — Грейс, Джон, Річард і Едмунд. На столі лежала карта морських шляхів, кілька листів, чорнильниця і невелика скриня. Ніхто не поспішав починати розмову. Грейс сиділа прямо, холодна й зосереджена, лише пальці ледь торкалися краю карти. Річард, навпаки, відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях і поглядаючи то на неї, то на Джона — з тією самою зухвалою усмішкою, що дратувала й водночас роззброювала.

— То це ваша легендарна Чорна Троянда, — першим порушив мовчанку Річард, провівши пальцем по краю столу. — Чесно кажучи, я очікував чогось... більш вражаючого.

Грейс повільно підняла погляд.
— Як на мене, вона вражає достатньо! Не всім так щастить, залишитися живими після зустрічі з нею. 

Джон відвернувся, приховуючи усмішку. Едмунд лише зітхнув — він добре знав, чим може закінчитися така розмова.

— Гарна відповідь, капітане, — з удаваною повагою відповів Річард. — Але я поки що бачу лише уламки й кілька поранених героїв.

— І одного самовпевненого вояку, який думає, що його усмішка — це зброя, — різко кинула вона.

На мить у повітрі повисла тиша, важка, як гроза перед дощем.

Джон спокійно втрутився:
— Можливо, почнемо з головного?

Він розгорнув старий пергамент, знайдений на острові.
— Ось що нам вдалося знайти, запис адмірала О'меллі.

Річард нахилився ближче, ковзнув поглядом по рядках і скривився.
— “Правда ховається між іменами”... — повільно прочитав уголос. — Звучить як загадка для ченців, а не як вказівка для моряків.

— Батько ніколи не залишав слів випадково, — твердо відповіла Грейс. — Якщо він писав про імена — значить, у них є сенс.

— Або це просто поетичні вигадки старого капітана, — не втримався Річард. — Повір, я бачив сотні таких щоденників — усі з «таємницями» і «посланнями».

— Але не всі зникають без сліду, залишивши після себе половину флоту в руїнах, — спокійно сказав Джон.

Річард мовчки стиснув щелепи, але в очах його спалахнув вогник — суміш виклику й зацікавлення.

— “Між іменами”... — задумливо повторив Едмунд. — Може, йдеться про кораблі? Відомі назви?

— Або людей, — вставив Джон. — Можливо, це імена капітанів, яких об'єднує щось спільне.

Грейс нахилилася вперед.
— Якщо це справді так, то вони або приховують щось, або самі не знають, ким є.

— О, мені вже подобається, — тихо протягнув Річард, піднявши погляд на неї. — Полювання на тіней. Але скажіть чесно, капітане, ви справді вірите, що в кількох старих папірцях можна знайти істину?

Вона глянула йому просто в очі, і між ними знову промайнула іскра — не ворожнечі, а виклику.
— Я вірю, що іноді правда схована глибше, ніж здається. І якщо потрібно, я дістану її з морського дна.

Річард усміхнувся, але цього разу без насмішки — лише з тінню поваги. Тиша знову опустилася в каюту. Десь угорі скрипнув трос, корабель злегка похитнувся, і полум’я лампи здригнулося.

— Гаразд, — сказав Джон. — Почнемо з того, що маємо. “Імена”… якщо ми дізнаємось, кому вони належать — можливо, знайдемо шлях до правди.

— Але все одно ми не маємо напряму, куди плисти. Де нам знайти ці імена?,– задумливо додав Едмунд.

— На північ від острова Півмісяця,– тихо прочитала Грейс і на мить в каюті запанувала тиша,– Я думаю, саме в цих рядках схований орієнтир.

— Острів Півмісяця?,– хмикнув Річард,– ніколи не чув про такий. 

– Я теж.  Може це не офіційна назва, а, наприклад, форма острова чи щось таке,– додав Едмунд.

— Можливо... А якщо.... Грейсе, ти пам'ятаєш, як ми розшифрували першу загадку? За допомогою зоряної мапи. Може вона допоможе зрозуміти, що мав на увазі адмірал, пишучи слово "Півмісяць".

— Це гарна ідея, Джоне. Давай спробуємо. – Грейс витягла зі скрині зоряну мапу.

— Що це?,– здивувався Річард.

— Це… дещо особливе.

— Особливе? — перепитав Едмунд, придивляючись до химерних ліній. — Тут навіть не зрозуміло, що зображено.

Грейс мовчки відкрила медальйон-компас і поклала його в центр мапи. 

— Він не працює, — сказав Річард, знизавши плечима.

— Працює, — заперечила Грейс. — Просто не так, як звичайний компас.

Вона торкнулася пальцями гравіювання на внутрішньому обідку — дрібні подряпини, цифри, крихітні позначки, які більшість прийняла б за декоративні.

— Цей компас був мого батька, — тихо сказала вона. — Він залишив його мені перед тим, як зник. І саме він відкрив нам секрет цієї мапи.

Джон нахилився ближче до інших:
— Коли вперше її побачили, ми теж нічого не розуміли. Але цифри біля зірок — це не координати і не символи. Це відстані. Якщо прикласти шкалу компаса до цих точок — з’являється напрямок, ніби маршрут.
— Тобто це… не небо?

— І не море, — пояснила Грейс. — Це обидва. Карта, яка поєднує одне з іншим. Адмірал створив її, щоб передати шлях, який можна прочитати тільки тим, хто знає, як користуватись цим компасом.

Річард недовірливо посміхнувся.
— Звучить надто казково. Ви справді вірите, що цей металевий мотлох і стара плямована карта можуть показати шлях?

— Ми вже раз перевірили, — спокійно відповів Джон. — І вона привела нас туди, куди не могла жодна інша.

Річард мовчав, але його погляд став серйознішим. Він підвівся, обійшов стіл і нахилився над мапою.
— То покажіть, — нарешті сказав він. — Якщо ця річ справді щось уміє, я хочу це побачити.

 Грейс підвела свій погляд, в її очах блиснули вогники, але вона нічого не сказала. Вона знову подивилася на старий пергамент, її погляд ковзав від слів до ліній на карті, від карт до зоряної мапи, наче між ними мусив бути прихований зв’язок, який поки не відкривається. “Острів на північ від Півмісяця…– вона повторила це подумки ще раз, і слова раптом здалися їй надто точними, щоб бути поетичними. — Півмісяць… Це може бути що завгодно — форма затоки, обриси острова, знак на карті чи навіть фаза місяця, за якою орієнтувалися моряки." Вона торкнулася пальцями медальйона. Той був холодним, але таким рідним — єдиний зв’язок із людиною, яка знала відповіді. "Ти завжди говорив, що істина не на поверхні, що навіть найточніші карти мовчать, якщо не знаєш, де початок шляху. Але чому  місяць? Чому саме він? Півмісяць… Він міг бути орієнтиром, символом. Чи, може, місцем, яке змінилося з часом, втратило свою назву? Може, це стара позначка, яку тепер ніхто не використовує?" Дівчина знову й знову проводила пальцем по лініях, наче ті могли розповісти їй, що сталося роки тому. Раптом вона зупинилася. Її палець торкнувся візерунка на зоряний мапі — дрібної позначки, що майже зливалась із плямами від солі.