Розділ 19

 Грейс знову впала на коліно. Її очі палахкотіли люттю й рішучістю, та тіло вже відмовлялося слухатися. Чотири гострі леза водночас торкнулися її шиї, блиснувши холодом у вранішньому світлі. І в ту ж мить над палубою пролунав дзвін — десятки мечів глухо вдарилися об дошки. Один за одним її команда схиляла зброю. Чорна Рука цього разу зазнала поразки. Один меч ще залишався піднятим. Його вістря було спрямоване не у ворога, а в найкращого друга. Джон стояв перед ним, на обличчі червоніли сліди крові, але погляд все такий же спокійний і рішучий.
— Зроби вигляд, що ти мене не знаєш, — прошепотів він.

Річард стиснув пальці на руків’ї, і світ навколо здався чужим, мов примара.

— А ти, Річарде, — раптом розітнув спогад грубий, насмішкуватий голос, — виявляється, приносиш вдачу! Я вже багато років воюю з Чорною Рукою… і ось нарешті вона ув’язнена на моєму кораблі!

Гучний регіт прокотився палубою. Пірати горлали, підкидали келихи з ромом, хто стукав кулаками по бочках, хто танцював між кривавих плям на дошках. У повітрі змішувалися дим, запах пороху і солоний вітер, але тепер усе це здавалося тріумфом переможців. Лише Річард не відчував радості. Його серце було важке, як камінь. Він бачив усмішки довкола, чув регіт, але всередині чув тільки дзвін — дзвін тих мечів, що падали на дошки. І серед них — тінь погляду друга, який просив удавати чужого.

Річард мовчки сидів серед галасливої юрби, де ром лився рікою, а регіт розривав ніч, мов грім. Кожен рух, кожен вигук піратів різав йому вуха. Він намагався ковтнути ще, щоб не привертати зайвої уваги, та смак перемоги був для нього гіркіший за отруту. Він сміявся разом з іншими, але сміх лунав фальшиво, ніби відлуння в порожній печері. Чим більше всі раділи, тим важчою ставала тінь на його обличчі. Зрештою він зробив вигляд, що хоче освіжитися прохолодним повітрям, і, скориставшись загальним галасом, непомітно відійшов убік. Ніхто навіть не звернув уваги — у перемозі кожен жив лише собою.
Його кроки відлунювали порожнім коридором. Коли він нарешті зійшов у темний прохід, де пахло сирістю й морською сіллю, серце забилося швидше. Він ішов униз, сходами у трюм, куди не долітав сміх. Там панувала тиша, напоєна лише подихами ув’язнених. Річард на мить зупинився перед важкими дверима.
 У трюмі панує задушлива темрява, лише крізь вузьку щілину люка просочується тьмяне світло. Полонені пірати сидять уздовж стін, руки й ноги стягнуті грубими мотузками. Важке повітря насичене запахом вологи, смоли і людського поту. Грейс і Едмунд розміщені окремо. Їх не просто скували — їх поставили на показ, мов трофеї. Руки підняті й прив’язані до поперечних балок стелі так високо, що вони фактично висять, лише кінчиками ніг торкаючись підлоги. Вага тіла рве суглоби, шорсткі канати в’їлися в зап’ястя, й кров повільно стікає по передпліччях.

Річард обережно прочинив скрипучі дверцята й ковзнув униз вузькими сходами. Галас і регіт, що вирували нагорі, лишилися далеко позаду — тут, у трюмі, панувала тиша, від якої мороз ішов по шкірі. Очі швидко звикли до напівтемряви.Тут були його колишні вороги — зв’язані, придавлені вагою поразки. Річард повільно ковзнув уздовж стіни, уникаючи чужих поглядів, поки не натрапив на того, кого шукав. Джон сидів на підлозі, руки зв’язані за спиною, ноги стягнуті мотузками. Його очі все ще зберігали ясність. Він підняв голову й подивився на Річарда так, ніби чекав саме на нього.

— Річарде! Я чекав тебе. Що сталося? Чому ти разом з ними?

— Це довга історія. Я дізнався, що ти потрапив у полон до Чорної Руки. Тож я зібрав команду і вирушив у путь, щоб знайти тебе. Пізніше я зустрів Чорного Ворона, ми об'єдналися, бо мали спільного ворога. Чорна Рука нарешті зломлена. У мене є ідея!,–він понизив голос, щоб інші його не почули,– Зіштовхни двох ворогів разом, щоб вони ослабили один одного, а потім сам вступай у битву. Я тут не один, у мене є команда. Через шторм вони трішки відстали від нас, тому не брали участі у битві. Один ворог вже переможений, а інший – святкує свою перемогу. Ми дочекаємося, поки вони нап'ются так, що не зможуть битися, а тоді завдамо удару. Таким чином в наших руках опиняться обидва. Тоді ми зможемо їх відвезти до двору і покарати їх за злодіяння, які вони чинили. 

— Ні, ми не можемо так зробити,– твердо відповів Джон.

— Чому?,—здивувався Річард.

— Іноді речі не такі, якими здаються на перший погляд. Чорний Ворон – злодій, але Чорна Рука не така.

– Що? Всі знають, що Чорна Рука злочинець. 

— Неважливо як тебе осудили люди, головне те, ким ти є насправді. Вона не жорстокий головоріз, яким її описують люди, вона – людина,  яка відмовилася підкорятися долі, людина, яка сяє, наче зірка у нічному небі, даруючи іншим другий шанс. 

 На якусь мить обоє затихли. Річард запитально дивився на друга.

— Я не розумію. Чому ти на її боці? Це зовсім не схоже на тебе. 

— Річарде, якщо ти проведеш з нею більше часу і побачиш, яка вона насправді, ти зрозумієш про що я. Але є ще одна причина. Таємне доручення королеви. Заради цього ми об'єдналися. Я потім тобі детальніше розповім, а зараз нам потрібен план, як звільнитися. Ти начебто говорив, що твоя команда теж тут, і вони зможуть протистояти піратам. 

— Так, все вірно. 

— Тоді ось як зробимо: зараз ти повернешся і будеш вичікувати слушного часу, коли буде найкраща можливість напасти. Нехай твої люди будуть напоготові, скажи їм одягти білі пов'язки на руку, щоб не переплутати своїх з чужими. Далі ти повернешся сюди і визволиш нас. Ці хлопці об'єднаються разом із твоєю командою і зненацька вчинять напад на піратів. Як тобі?

— Чудово, – посміхнувся Річард,– це буде весело. Я повернуся як тільки буде шанс. Тримайся до того часу.

Джон кивнув. Річард повільно відступив у темряву проходу й попрямував нагору.

На палубі галас від свята огортав усе довкола. Річард влився в натовп, підхопив кухоль з виглядом свого й усміхнувся "товаришам" — маска тріумфу мала лишатися недоторканною. Проте думки його були вже далі: за бортом, на сусідньому кораблі, були люди, котрим він мав передати важливий план.