Розділ 17

 Човен ковзав уздовж темного берега, де хвилі з шумом розбивалися об прибережне каміння. Не було видно жодного вогника, жодної ознаки життя — лише дикий, нерозвіданий масив землі, що здіймався з води, мов мовчазна варта. Коли дерев’яний корпус човна торкнувся берега, Грейс першою зістрибнула на мокрий пісок. Вона зосереджено озирнулася, мов капітан, що вперше ступає на ворожу землю. Її очі ковзнули по береговій лінії, потім — угору, до скель, що темніли під сірим небом. Острів був диким. Берег — вузький, кам’янистий, у деяких місцях зарослий низьким колючим чагарником. Далі — круті скелі, що здіймалися уступами, ніби захищаючи глибини острова від непроханих гостей. Поміж каміння пробивалися поодинокі дерева із сухими гілками. Джон, Томі, Роберт і ще двоє піратів вийшли слідом. Вони теж озиралися мовчки, кожен по-своєму насторожений. 

— Якщо тут щось і є, воно добре сховане, — сказав Роберт, дивлячись на зарості, що вели до внутрішньої частини острова.

— Саме тому ми тут, — відповіла Грейс. Її голос був твердим. Вона ще раз глянула на берег і додала:
— Нам доведеться пройти крізь це місце не лише ногами, а й головою. Батько завжди вмів ховати речі так, щоб їх було важко знайти.

 Вони рушили мовчки, повільно просуваючись углиб острова. Стежка, якщо це взагалі можна було назвати стежкою, звивалася між скель і заростей. Вона була ледь помітною, скоріше тінню шляху, протоптаного колись давно, ніж доріжкою, якою ще недавно ходила нога людини. Під ногами рипіло сухе листя й потріскані гілки. Час від часу лунали крики птахів — глухі, тривожні, ніби попередження. Рослини ставали густішими. Серед них росли дивні кущі з темно-синіми ягодами, а далі мохом порослі валуни, між якими пробивалися тонкі сині квіти.

— Це незвичайний острів— тихо мовив Томі, озираючись. — Тут усе… якось занадто тихо.

— Мовчання — гарна ознака, — додав Роберт, але сам уже тримав кинджал напоготові.

Через кілька хвилин стежка привела їх до вузької ущелини, де скелі, мов два гіганти, зійшлися так близько, що ледь залишали місце пройти по одному. На їхніх поверхнях, затінених і вологих, пробивалися вузькі лінії — природні або, можливо, витесані колись руками.

— Бачите ці подряпини? — прошепотіла Грейс, торкнувшись пальцями заглиблень. — Вони повторюються. Можливо, це старі позначки, які вказують шлях.

— Ти думаєш, твій батько був тут? — запитав Джон.

— Можливо — відповіла вона. — Але він знав, куди нас направити. Якщо він довіряв цьому острову, значить, тут має бути щось більше, ніж ми бачимо зараз.

За ущелиною ландшафт змінився. Ґрунт став твердішим, повітря — вологішим. Здавалося, десь поблизу є джерело чи струмок. Через кілька кроків справді вони почули дзюрчання. Між каменів пробивався струмінь води, що стікав до невеликої западини, де мох розцвів м’яким килимом, а на узвишші попереду виднівся старий мур.

— Що це? — усі зупинились.

Мур був порослий мохом і майже злився з навколишньою природою. Високий, потрісканий, з дірками замість вікон, ніби рештки старої вежі чи форпосту. Поруч — уламки дерева, схожі на залишки дверей або балки.

— Це може бути перше укріплення. Можливо, саме тут він заховав…

Вона не договорила. Її пальці торкнулись каменю, де проступали слабкі, майже зниклі літери. Вигравірувані грубо, поспіхом: "SIC ITUR AD VERITATEM”

— Що це значить?,–не розумів Томі.

— Латина, — пояснив Джон. — «Так веде шлях до істини».

—Ти знаєш латину?

—Трішки. Здається, ми на правильному шляху.

Кам’яні сходи були напівзруйновані, йти ними доводилося обережно. Повітря всередині вежі було важким, просоченим вологістю й пилом років. 

— Обережно— сказала Грейс, коли Томі оступився на черговій плиті, що ледь трималась у кладці.

Вежа складалась із трьох рівнів–кожен усе більш зруйнований, з розбитими вікнами, зсувами й тріщинами. Стіни були порослі мохом, в деяких місцях крізь камінь проростали коріння, мов острів сам намагався повернути собі цю споруду.

 У першій кімнаті — нічого. Лише уламки дерев’яних ящиків, стара залізна лампа і залишки тканини, яку давно з’їли миші. Джон обстукав стіни, спробував підняти плиту на підлозі — порожньо.

— Нічого, — повідомив він. — Тут усе покинуте щонайменше століття.

У другій — те саме. Дерев’яна підлога, яка просідала під ногами, потріскані балки, старе дзеркало, повністю затягнуте чорною патиною. 

— Можливо, ми не там шукаємо, — кинув Роберт. — Можливо, тут узагалі нічого немає. Старі руїни і тільки.

— Ні, — відповіла Грейс, не зводячи очей з кам’яної стіни біля драбини, що вела нагору. — Якщо батько написав про це місце, він щось мав на увазі.

Вона піднялася на третій рівень, найвищий. Колись тут, певно, була оглядова кімната, а тепер лише уламки, зламана діжка, перекошене вікно, крізь яке пробивалося світло.

Пошуки тривали ще добрих дві години. Вони перебрали все — діжки, балки, навіть розібрали частину стіни за старим комином. Але нічого. Лише втома, пил і порожнеча.

Джон присів на край вікна й зітхнув.

— Можливо, ми зрозуміли хибно. Можливо, “шлях до істини” — це було щось символічне, не буквальне.

Грейс мовчала. Її очі зупинилися на великій, гладкій плиті в центрі підлоги. Інші дошки були потріскані, з вигнутими волокнами. Ця — рівна, міцна, ніби хтось її замінив.

— Джоне…

Він підняв голову. Грейс вже стояла над плитою, пильно оглядаючи її. Вона легенько торкнулася краю.

— Тут щось є, — мовила вона. — Чуєте?

Вона постукала пальцями, звук був глухіший, ніж на інших ділянках.

Разом вони з Джоном відсунули дошку. Вона не піддавалася одразу, але врешті з глухим тріском піднялась. Під нею пірати побачили вузьку кам’яну нішу, заховану в товщі підлоги, а всередині згорток у старій тканині, перев’язаний тонким шнуром. Грейс обережно розгорнула згорток і побачила аркуш пергаменту, списаний почерком її батька. Вона повільно прочитала вголос:

 "Я знайшов один доказ — слабкий, але він веде далі. Вони зустрічалися на острові на північ від Півмісяця. Я не мав доказів, тільки слова. Але правда ховається між іменами. Шукай не карту — шукай список. Імена важливіші, ніж кораблі.”