Розділ 16

Двері скрипнули. У темряву ввірвалося світло від лампи й тінь, що поповзла по стінах, наче змія. Чорний Ворон ступив уперед — масивна фігура, плащ, що ковзає за ним, мов тінь, ніж у руці, а очі блищать, як у хижака. 

— Що, наш герой мовчить? — хрипло з усмішкою кинув він, зупинившись біля полоненого. — Хоч би слово кинув, хоча б для розваги.

Едмунд сидів, опираючись спиною стіни. Голова трохи опущена, руки закуті в кайдани, лише очі  уважні, пильні і живі.

— Думаєш, що твоє благородне мовчання щось змінить? — Ворон нахилився ближче, світло вогню освітило знівечене обличчя. – Я ламаю усіх, хто стоїть на заваді: Чорну Руку, тебе… кого завгодно.
— Ламаєш, бо інакше не вмієш. — Голос Едмунда тихий, майже байдуже-іронічний,– Але нас тобі ніколи не подолати. Ти можеш катувати тіло, але дух тобі не зламати.

Пірат змінився в обличчі, посмішка сповзла. Він підвів голову Едмунда лезом меча.

— Ти думаєш, я не бачу, як ти дивишся? Ненависть, презирство — як у всіх тих, хто думає, ніби кращий. Але всі ви однакові, коли кричите. І ти закричиш.

Едмунд лише глузливо посміхнувся. 

Тиша. Ворон важко вдихнув.Потім — зробив крок назад. Усмішка повернулась, але вже як маска, натягнута поверх втоми.

— Що ж… тримайся за свою гордість. Завтра подивимось, скільки вона важить, коли злізатиме шкіра.

Він розвернувся і рушив до виходу. Річард, притиснутий у темному куті за товстою балкою, завмер, не дихаючи, вкритий холодним потом. Чорний Ворон зупинився... погляд ковзнув по стінах. Він нахилив ліхтар, провів ним вздовж дерев’яної підлоги, зробив крок убік, ще один. Тепер він стояв усього в кількох кроках від місця, де ховався Річард. Світло вже майже торкалось його чобіт. Річард стиснув міцніше зуби, намагаючись не ворухнутися й навіть не дихати.  І в цей момент — шум згори, крик, чийсь обірваний голос на палубі.

Ворон підвів голову, відступив, поморщився.

— Що там трапилося?, — пробурмотів він і пішов геть, грюкнувши дверима.

Двері зачинились з глухим стуком. Світло зникло разом із тінню Чорного Ворона. Темрява поглинула все. Річард залишився нерухомим у тиші.
Очі повільно звикали до мороку, але розрізнити можна було хіба нечіткий силует — Едмунд сидів, як і раніше, майже злитий із темрявою. Річард не бачив його погляду, але відчував. Він дивився на цю нерухому тінь, наче крізь неї бачив самого себе — іншу тінь, що блукає між страхом, люттю і соромом. "Він сидить у темряві, побитий, зв’язаний… а виглядає вільнішим за мене." Річард відвернувся й поспішив залишити це місце.

  Ніч була густа, місяць ховався за хмарами, море здавалося безмежним чорнилом.

— То це ти програв тому хлопцю, що тепер у трюмі? —голос пірата був глузливий, надто гучний для ночі.— Кажуть, він тебе майже поклав. І без хитрощів, еге ж?

Хантер зупинився. Його плечі завмерли, він повільно обернувся.

— Що ти сказав?

Пірат відступив на півкроку.

— Кажуть, ти не зміг його здолати без отруєних іграшок. То хто тепер "мисливець"?

І тоді Хантер рухнув на нього, мов буря. Один удар у груди, другий — в обличчя. Пірат упав на коліна, задихаючись, а Хантер підступав блище.

— Ще одне слово — і я покажу, як це було насправді, — прошепотів він, стискаючи шию необачному розбійнику. 

Крики. Пірати кинулись рознімати, четверо тримали Хантера за руки, один намагався відтягнути пораненого.

— Заспокойся, божевільний! Це був просто жарт!

З темряви з’явився Чорний Ворон.

— Що тут відбувається? — почули пірати хриплий голос капітана.

— Він… напав… — пробелькотав один.

Ворон підійшов ближче. Дивився просто на Хантера.

— Це твій спосіб вітатися?

— Це мій спосіб ставити речі на місце, — прошипів Хантер. — Я не забуваю приниження.

— Це–мій корабель. Ти поки що не зробив нічого, що заслуговує на довіру. Я не люблю, коли моїх людей чіпають без дозволу— відповів капітан.
— Хочеш побачити чого я вартий? Дай мені того, що внизу, я розв'яжу йому язик, і він тобі розкаже все.

Чорний Ворон наблизився ще на півкроку, його тінь лягла на обличчя Хантера.

— Він мені потрібен живим. Навіть якщо він нічого не скаже, я можу його використати. Поки що він–мій єдиний козир проти Чорної Руки. 
— Не хвилюйся, я не дозволю йому померти,–на його обличчі з'явилася зла посмішка.

 Пірат пильно дивився йому в очі. Він не довіряв Хантеру, але знав, що він може стати йому в пригоді у майбутньому, особливо при зустрічі з Чорною Рукою.

— Завтра, — буркнув Ворон. — Але без фокусів, якщо щось піде не так, ти перший підеш за борт.

Вітер розвіяв їхні голоси, а десь нижче, у темному трюмі, Річард нарешті вийшов зі схованки і на мить затримав погляд на дверях, бо знав: гра загострюється.

* * * *

 Грейс стояла на борту корабля і дивилася на горизонт. Її думки зараз були далеко: "Тато, нарешті я знайшла те, що ти залишив мені. Протягом цих довгих років я так нічого і не змогла дізнатися, але тепер я хоча б знаю напрямок..."

–Капітане, про що думаєш?

–Не важливо,–Грейс подивилася на Джона.

–Я знову порушив твої думки, як і тоді на острові?

–Ні,–вона знов відвела свій погляд до горизонту,– Я просто згадувала минуле. Знаєш, я все своє життя присвятила справі мого батька. Минуло багато років, але я не могла нічого знайти. Його щоденник–це перший крок до правди. 

Джон подивився на піратку. Вітер грався її волоссям, розкидаючи пасма по плечах і щоках. Обличчя Грейс здавалося вирізьбленим світлом і морем: засмагла шкіра, ледь помітні сліди шрамів, міцно стиснуті губи. Її обличчя не було спокійним у звичайному сенсі, воно було зосередженим, глибоким, таким, що приховує цілий океан думок. Темно-зелені очі не просто дивились — вони торкались горизонту, ніби там був хтось, кого вона ще не відпустила.

— Ти віриш, що на цьому острові ми знайдемо щось? — тихо запитав Джон, не відводячи очей від її профілю.