Розділ 15

–Шлях освітлює той, хто пам'ятає, де був початок,–тихо повторили Грейс,–Думаю, це не просто слова, у них повинен бути прихований зміст. Але що саме мій тато хотів сказати цим?

— Ми вже дивилися на це сто разів, — тихо мовив Джон, сідаючи навпроти. — І щоразу одне й те саме.

Грейс не відповіла. Її пальці зупинилися на цьому написі. Вона знову перечитала фразу, намагаючись відчути її. Раптом її очі блиснули.

— Де був початок — прошепотіла піратка — Може це не просто метафора. Це буквально… початок. Початок записів.

Вона відкрила першу сторінку щоденника. Старі рядки, написані рукою батька, здригнулись під світлом ліхтаря:

«Вітер свистів у вантах цілу ніч. Оріон плив над хвилями, ніби вказуючи шлях — я ніколи не бачив його так низько над морем. Я пам’ятаю Грейс запитала, чому я завжди дивлюся на нього. І я відповів: бо є речі, що не змінюються, навіть коли світ перекидається з ніг на голову. Якби довелось залишити тобі щось одне — я залишив би не мапу і не зброю, а пам’ять. Пам’ятай, де був початок. Пам’ятай, що не всі сліди ведуть землею, є сліди, що лишаються в небі. Шукай відповідь не лише в словах, сузір’я розкажуть більше, ніж тобі здається. І якщо серце твоє чисте, а мета — правда, зорі вкажуть тобі шлях."

— Оріон… — Джон підвівся. — Це і є ключ. Можливо, якщо знайти Оріон на мапі…

Грейс кивнула, швидко знайшла сузір’я. В центрі — маленька точка, від якої тягнулися інші зорі. Вона приклала медальйон до мапи — і з подивом побачила, що тонка голка вказує точно на одну з віддалених точок від Оріону.

— Це напрямок, — прошепотіла вона. — І, схоже… це тільки початок.

Вони переглянулися з відчуттям, що справжній шлях тільки відкривається. І за ним — правда.

Джон знайшов морську карту серед купи паперів,які були розкидані на столі. Він поклав її поруч із зоряною мапою.

— Якщо медальйон справді показує напрямок, тоді це можна порівняти з реальною мапою, — сказав він і, приклавши обидві карти поруч, почав вимірювати відстані між зірками, які об'єднував Оріон і та загадкова точка, на яку вказувала стрілка.

— Поглянь сюди, — вказала Грейс. — Від Оріону до цієї зірки — три довжини медальйона. І від цієї — ще дві праворуч, і одна вниз. Це схоже на навігаційні координати… але не в градусах, а у відстанях.

— Може, він користувався своїм власним способом орієнтування, — припустив Джон. — Наприклад, мапа зоряного неба — це шифр. А кожна відстань між зірками — це одиниця виміру.

Вони взяли шнурок і відмітили умовні одиниці на папері, переносячи їх на карту узбережжя.

— Якщо ми приймемо Оріон як точку відліку… — почала Грейс і повільно провела пальцем по лінії. — то цей напрям веде в глибину затоки. Тут.— вона вказала на майже невідомий острів, ледве помічений на старій мапі. — Він не має назви, але саме сюди вказує кожен відрізок.

Джон пильно подивився на неї.

— Значить, адмірал сховав щось там або залишив підказку тільки тим, хто згадає початок.

Грейс повільно згорнула мапу, її серце билося швидше.

— Нам туди. Мій тато залишив сліди, по яким ми зможемо йти і дізнатися правду. 

–І ми обов'язково зробимо це.

Грейс подивилася на нього якось інакше, тепліше, ніж зазвичай. Джону навіть здалося, що на мить на обличчі піратки з'явилася посмішка.

  * * * *

Пахло сіллю, пліснявою й металом. Ліхтарі кидали примарне світло на дерев’яні стіни, мокрі від конденсату. Ланцюги дзвеніли від хвиль, але звук цей тепер був іншим — глухим, наче перед бурею. У повітрі відчувався запах крові.

Едмунд стояв навколішки, руки затиснуті в кайданки, лоб у крові. Його сорочка розірвана, а дихання — важке, з хрипом. Перед ним стояв Чорний Ворон, мов тінь, із кривавим ножем у руці. Позаду – Річард схрестив руки, на обличчі маска спокою, яку тримав з останніх сил. 

– Думаєш, вона прийде по тебе? — холодно прошепотів Ворон, нахиляючись до Едмунда. – Чорна Рука не рятує тих, хто тоне. Вона тільки плаває поверхнею. Красиво… але безжально.

– Ти... її не знаєш, — прошепотів Едмунд, ковтаючи біль.

Ворон повільно провів лезом по шкірі на передпліччі Едмунда — не глибоко, але з розрахунком. Біль — не для смерті, а для зламу. Краплі крові скотились по руці, декілька впали на дерев’яну підлогу.

– Скажи мені, де ваш острів, — прошипів Ворон. – Скажи лише це — і все скінчиться.

Едмунд заплющив очі. Він бачив Грейс. Її усмішку. Її клятву не здаватися. І від того стало нестерпно боляче — не від ран, а від безсилля.

Річард зробив крок уперед.

– Досить. Якщо він і знає — так не скаже. Він не зламається.

– А ти хочеш, щоб я зламав його швидше? — Ворон посміхнувся, як хижак.

– Я хочу дійти до Чорної Руки. І якщо він — ключ, хай буде так. Але не знищуй замок, поки не відкриєш двері.

Чорний Ворон зупинився на мить. Потім кинув ніж на стіл.

— Завтра він говоритиме по--іншому. У нас багато часу і ще більше способів. І повір мені, біль — лише початок.

Він кинув погляд на Річарда — прямий, пронизливий.

— А ти, Річарде, тримайся ближче. Довіра — річ тендітна. Якщо ти справді з нами — доведи це, не словом, а ділом.

 Чорний Ворон ще раз кинув хижий погляд на бранця.

–Поки подумай над цією ситуацією. Чорній Руці і всім іншим байдуже до тебе. Вони тебе полишили самого. Що ти можеш зробити, закутий у кайдани? Зараз ти схожий на безпомічного пораненого щура. Не грайся з вогнем. Просто скажи те, що мені потрібно і ти одразу станеш вільним. 

 Едмунд сидів, притиснутий до стіни, мов поранений звір, але не переможений. На обличчі засохла кров, губи розбиті, щока розпухла, та очі… очі палали. В них не було страху. Не було навіть болю — лише глибока, тиха рішучість. Він не кричав. Не благав.
Лише дивився — прямо, рівно, крізь біль і темряву. Його погляд був мов ніж: не голосний, але здатний прорізати будь-яку маску. Навіть зараз, у ланцюгах, зігнутий, виснажений, він здавався вищим за Чорного Ворона, гіднішим за Річарда, міцнішим за залізо, що скувало його руки. Це була не сліпа відвага, це був вибір бути тим, ким він є до кінця, бути вірним їй і собі. Мовчання, що повисло між ними у повітрі, було голоснішим за крик. Пірат різко нахилився ближче.