Розділ 7

 Грейс затрималася довше, ніж очікувала. Минуло два місяці, поки вона повністю одужала.І тепер відважна розбійниця знов повернулася у життя сповнене пригод і небезпек. Іноді вона втомлювалась від такого життя, але не можна сказати, що їй це не подобалось. Кожна небезпечна пригода змушувала її серце калатати швидше, а очі горіти ще яскравіше. Чорна Рука незліченну кількість разів була в одному кроці від смерті, тож вона навчилася справді цінувати життя.

 Поки вона заліковувала свої рани у доброї тітоньки Грети, кожну вільну хвилину, Грейс обмірковувала план своїх подальших дій. Але нічого в голову їй не приходило. Щоправда, була одна ідея, але вона була безглуздою й дуже небезпечною. Занадто великий ризик й невеликий шанс на успіх. Нічого кращого Чорна Рука так і не придумала, а сидіти, склавши руки, вона не вміла й не хотіла. 

 Раніше її батько служив у королівському флоті. Він був знаменитим адміралом, тож часто був при дворі королеви. Одного разу він виконував важливе королівське доручення, але так і не повернувся. Тоді  його звинуватили у зраді. Пізніше уламки його відомого Єдинорогу знайшли біля Скель Дракона. 
У цій історії є багато темних кутків й нерозкритих таємниць. Грейс була впевнена, що її тато ніколи б не зрадив своїй країні. Більше всього на світі, вона хотіла би дізнатися правду про цю ситуацію й очистити ім'я відомого адмірала О'ммелі. Вона присвятила цьому останні роки свого життя, ставши морською розбійницею, а згодом і королевою піратів. Усі ці роки вона прожила у небезпеці, але вона ще ніколи не опускала руки і не відступала. І от тепер вона вирішила пробратися до королівського палацу. Можливо, хоч там вона знайде хоча б щось про ті далекі події. Це дуже небезпечно і навіть безглуздо, але Грейс це не зупинило.

 Землю огорнула тиха ніч. На небі світив яскравий місяць, раз за разом він ховався за хмарами. Усе місто поринуло у міцний сон. Раптом безтурботній спокій порушила темна людська постать, яка рухалася дуже обережно, але водночас швидко й зосереджено. Вона була вся в чорному: довгий темний плащ із каптуром  повністю ховав її від зайвих очей, а чорна пов'язка на обличчі придавала ще більше загадковості цій дивній особі, яка вешталась посеред вулиці вночі. Це була Чорна Рука. Було так тихо, що вона лише чула стукіт власного серця. Іноді розбійниця стурбовано озиралася навкруги, щоб переконатися, що її ніхто не бачить. Нарешті Грейс підбігла до високої кам'яної стіни. Вона підняла голову, оцінюючи свої шанси перебратися через неї. «Грейсе, зберися! Це не важче, ніж дертися на щоглу. Я стільки перешкод здолала й ніяка стіна, якою б високою вона не була, не зможе мене зупинити». Грейс почала лізти вгору.  Вона просувалася дуже обережно, намагаючись чіплятися за виступи каміння. Її сердце сильно калатало, було чути напружене дихання. Коли Чорна Рука майже здолала півшляху, один із камінців захитався й полетів униз. Грейс принишкла, вона притулилася, якомога ближче до стіни й затамувала подих. Унизу почулися кроки й голоси—це були охоронці, які почули дивні звуки. Грейс боялась поворухнутися, бо розуміла, що, якщо її побачать, ніщо не зможе її врятувати. Холодні краплі поту виступили на обличчі дівчини, серце калатало так, що у будь-який момент могло випригнути з грудей. Вона втратила почуття часа, секунди тягнулися неймовірно довго. Нарешті звуки внизу затихли. Грейс полегшено зітхнула й продовжила свій небезпечний шлях. І ось вона вже робить останній рух і стає на тверду поверхню. Але це була ще далеко не перемога, це був лише початок. Грейс озирнулася довкола й тихо зітхнула: палац був дуже великий, а вона не знала, куди йти. Не можно гаяти часу дарма, потрібно негайно вирушати на пошуки. Для початку, Грейс хотіла навідатися до архіву й спробувати знайти якісь записи про свого тата. Але де знаходиться цей архів вона зовсім не знала.

 Тим часом, поки Грейс таємно  пробирался до королівського палацу, судно "Чайка" вже підпливало до берегів Англії. Воно пришвортувалося у порті, і Джон нарешті ступив на рідну землю. Він, не гаючи часу, швидко пішов знайомою дорогою до дому родини Берків, радіючи, що скоро нарешті зустрінеться із Річардом. Нарешті Джон дійшов до добре йому знайомого будинку і постукав. Один із слуг відчинив двері, підняв очі на гостя і завмер із дивним виразом на обличчі.

—Алане, невже ти не впізнаєш мене?,—здивувався Джон його реакції.
—Вибачте, пане, я думав...пірати...
—Добре, Алане, ми потім поговоримо. Відведи  мене до пана Берка.
—Звичайно...проходьте,—Алан нарешті впустив гостя до будинку й вони пішли до вітальні.
—Алане, хто там в такий пізній час?,—здивувалася пані Розаліна.
Слуга навіть не встиг й рота відкрити, як Джон почав говорити:
—Пані Розаліно, ми стільки років не бачилися. Сподіваюсь, у вас все гаразд,—Розаліна випустила вишивку із рук і підняла очі на гостя.
—Джон!?Невже це дійсно ти?,—пан Берк також був дуже здивований.
—Звичайно я. Не можу зрозуміти, чому усі роблять такий вигляд, наче побачили привида, коли зустрічають мене,–він обвів кімнату поглядом,–До речі, де Річард?
—Не зрозумій нас неправильно, Джоне, але ми вже й не сподівалися побачити тебе живим,–тепер настала черга Джона дивуватися,—Коли Річард повернувся, він був дуже пригнічений, бо зустрівся у порті зі своєю командою, яка все й розповіла, що з вами трапилось.
—Тобто ви всі думали, що я у полоні жорстоких піратів?,—почав розуміти Джон.
—Хіба все було не так?,—не переставала дивуватися Розаліна.
—Я дійсно потрапив у полон до піратів. Але поки ми пливлиє, трапилась дуже прикра ситуація, завдяки якій я знов став вільним і зміг повернутися.
—Яке щастя, що доля така добра до тебе,—тепер пані Розаліна нарешті все зрозуміла,—Як же Річард зрадіє!
—А де ж він?
—Йому прийшов лист від друга,  що йому потрібна його допомога. От він знов вирушив до Іспанії.
—О ні!
—Що з тобою?,—занепокоїлась Розаліна.
—Нічого, все добре. Я лише трішки засмутився, що не зможу із Діком зустрітися,—відповів Джон.