Розділ 4

  Грейс прийшла до тями. Вона лежала в якійсь печері. Відважна розбійниця спробувала встати, але рана дала про себе знати. Вона приклала руку до хворого місця, і перед очима одразу спливла картина бою. Що трапилось? Де вона зараз? Що з її кораблем та командною?
— Прокинулась?,— Грейс здригнулася від несподіванки і повернулася в реальність.
— Ти? — перед входом у печеру стояв Джон з оберемком хмизу для вогнища. — Чому ти…? Стривай….ти знаєш...
— Визнаю, я був здивований. Ти взагалі людина–загадка. За короткий час нашого знайомства, ти знов і знов змушуєш мене дивуватися. Така тендітна дівчина, як ти чудово володіє зброєю і стоїть на чолі піратів. Непогано, капітане.
— Не смійся наді мною. Хоч я і дівчина це нічого не змінює, — роздратовано відповіла Грейс, — і взагалі, як ми тут опинилися? Що з моєю командою?
— Про команду нічого не знаю,— знизав плечима Джон.— Під час бою я краєм ока побачив, як на тебе накинулося чотири здоровяки, а неподалік причаїлася якась людина з дуже підлим обличчям. Я хотів розібратися з ним, дуже він мені не сподобався. Але на моєму шляху вставали нові й нові розбійники. Тому поки я прийшов, було вже пізно, він встиг завдати удару. На судні залишатися було небезпечно. Ти сказала, що я можу поборотися за своє життя, але я абсолютно не хотів потрапляти до цих негідників. Вони б не були зі мною такі люб'язні, як ви. Тому я вирішив покинути судно, але не міг же я залишити людину, яка врятувала мені життя, на вірну смерть.
— Ти мусив мене залишити! — закричала Грейс, на очі якої вже наверталися сльози. — Хто я після цього? Якщо мені судилося померти, я гідно зустріла би смерть. Я ніколи не тікала, залишаючи своїх людей. Якщо нам непощастило, я повинна була першою прийняти удар!
— Ти врятувала моє життя, а я твоє. Це було не більше ніж плата за доброту. Тепер ми–квити. Думаєш, інакше я зробив би це?
— Забирайся! — зло блиснула очима Грейс. — Мені треба було вбити тебе. І зараз я виправлю цю помилку!
  Грейс підхопилася на ноги, схопивши меч, що лежав неподалік. Але зробивши кілька кроків, зігнулася від нестерпного болю. Джон одразу ж підбіг, підхопив піратку на руки і відніс назад до саморобного ліжка.
— Ти справді дурна. Поранена, а так ж запальна. Ти хоч знаєш, як важко було зупинити кров! А тепер рана знову відкрилася.
— Убий мене, я не гідна жити далі, – прошепотіла Грейс і все поринуло в пітьму.

                                              * * * *

  У вітальні зібралося все сімейство Берків, ну ... або майже все. Бракувало тільки Річарда, єдиного сина та спадкоємця. Розаліна Берк зі своєю улюбленою дочкою вишивали, а голова сімейства дуже серйозно читав книгу.
  Почулися кроки і хтось увійшов до кімнати. Пан Берк одразу ж відірвався від читання і підвів погляд.
— Батьку, матінко, я прийшов сказати, що незабаром відпливаю.
— Що? — вигукнула Розаліна. — Сину, до чого такий поспіх? Адже ти тільки приїхав, ще не відпочив і не відійшов від сильного потрясіння.
— Мамо, зі мною все гаразд,— спробував посміхнутися Річард.—Я отримав листа, в якому Едвард просить мене терміново приїхати з якоїсь дуже серйозної справи.
— Але…,— Розоліна не встигла домовити, як пан Берк підвівся і підійшов до сина.
— Річарде,— батько поклав долоню на плече сина і трохи стиснув його,— Ти вже так виріс. Знай: де б ти не був, я завжди підтримаю тебе і пишатимусь тобою. Якщо ти повинен їхати, ми не перешкоджатимемо.
— Бережи себе,— підійшла до них пані Берк, в очах якої вже блищали сльози. Її син вже був дорослим й вона не могла утримувати його біля себе.
— Братику, коли ти їдеш?, - поцікавилася засмучена Луїза.
— Насправді мій корабель уже готовий до відплиття. Команда робить останні приготування. Я прийшов тільки, щоб попрощатися.
— Як? Тобі вже час йти? — ще більше захвилювалася Розаліна.
— Так буде тільки краще,— намагаючись подавити ком у горлі сказав старший Берк,—Чим більше часу на прощання—тим більше сліз.
— Прощавайте, мені потрібно йти,— він стиснув руку матері та сестри і пішов.
  Його серце стискалося від болю. Він так довго чекав на зустріч з рідними, а тепер змушений знову їхати.
  Капітан Берк стояв на палубі і дивився на береги Англії, які з кожною миттю ставали все далі і далі.  Це його дім, тут мешкають найрідніші люди. Найбільше на світі він хотів залишитися вдома, повернутися в ті безтурботні часи, які він провів із Джоном та маленькою сестричкою. Але зараз усе змінилося. Нічого більше не буде, як раніше. Чорна Рука має поплатитись за те, що він зробив. І тоді на землі стане ще на одного лиходія менше. Насправді не було жодного листа. Це було приводом для того, щоб батьки відпустили його. «Батьку, матінко, можливо я більше не повернуся, але я маю зробити це. Той, хто забруднив свої руки невинною кров'ю, має відповісти за це». Річард стиснув кулаки — всередині все палало вогнем ненависті, а серце стискалося від болю.
—Капітане, – до нього підійшов боцман, - ми підтримуємо вас і ваше рішення. Вся команда завжди поважала Джона, до того ж він урятував наші життя. І зараз найбільше всього у світі ми хочемо помститися за нього.
—Знаю, Грегу, – капітан поплескав боцмана по плечу, –навіть якщо мені доведеться присвятити цьому все своє життя, я не відступлюся ні перед чим. Де б цей убивця не був, я дістану його.
На небі заблищала блискавка, а потім і почувся гучний гуркіт грому, що нібито підтверджував слова Річарда. Починалася гроза, і капітан із боцманом поспішили сховатися в каютах.
  Корабель «Чорний лебідь» плив на всіх вітрилах назустріч невідомому. 

                                          * * * *

 Грейс розплющила очі. Вона все ще була у печері. Рана на животі страшенно боліла. Десь поруч вона почула потріскування вогню. Грейс повернула голову і побачила спину людини, яка час від часу підкидала хмиз у вогнище.
—Ти? Чому ти ще тут?
— Прокинулася?,— Джон розвернувся до неї,— Ти спала три дні. Як я міг лишити тебе в такому стані?
— Ми не друзі. Ти один раз врятував моє життя. З цієї миті нас більше нічого не пов'язує.
— Ти справді думаєш, що я настільки не ціную свій час? Запам'ятай: я завжди доводжу до кінця те, що почав. Якби на твоєму місці був хтось інший, я зробив би теж саме. А тепер випий це,— він підніс до неї миску з черепашого панцира з якоюсь рідиною.
Грейс випила її вміст і скривилася, але нічого не сказала.
—Дякую. Я б хотіла мати завжди поруч таку людину. Але знаю, що ти ніколи не погодишся працювати на мене. Забудь про слова, які я казала тобі тоді. Я думала, що колись я зможу тебе зламати і ти станеш моєю людиною. Але зараз бачу, що це неможливо. Тому якщо ти не збираєшся мене вбивати чи віддавати в руки правосуддя, давай на цьому й розійдемося. Ти підеш своїм шляхом, а я своїм. Сподіваюся, наші життєві стежки більше не перетнуться.
— Добре. Коли я буду впевнений, що твоєму життю більше нічого не загрожує, і ти можеш сама за себе постояти, тоді я залишу тебе.
Через тиждень Грейс вже досить зміцніла, щоб самій подбати про себе. Капітан піратів і старпом судна "Луїза" стояли на березі, пильно дивлячись один одному в обличчя. Швидким рухом Грейс дістала свій меч і завдала удару, але Джон легко відбив його. Пролунав гучний дзвін, а на березі стояли дві фігури, перехрестивши свої мечі.
— Більше нам не по дорозі. Нам ніколи не стати друзями. Тож із цього моменту ми знову вороги. Тобі краще не ставати в мене на дорозі, інакше я й не згадаю, що колись ти врятував мене,— гордо промовила Грейс.
— Теж саме хотів вам сказати, міс. Якщо ми знову зустрінемося в бою – не подивлюся, що ти дівчина і колись прихильно поставилася до мене, – посміхнувся Джон.
  Так вони й розійшлися. Більше нічого їх не пов'язувало. Тепер вони були зовсім чужі люди з різних верств суспільства, які ніколи не зможуть примиритися. Життя – складна річ, ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Перетнутися їх долі знову? Чи це була остання зустріч?