Розділ 3

  Судно "Надія" досягло берегів Англії. Річард глибоко вдихнув повітря. "Нарешті я вдома. Тільки я зовсім інакше уявляв собі повернення на батьківщину. Я не зміг захистити ні корабель, ні команду, ні найкращого друга. Що ж я за капітан такий!" Він ще раз подякував доброму капітану, який так доречно того дня пропливав повз, і спустився на берег. Він вирішив не розгулювати довго, а одразу піти додому. 
Навколо, як завжди, було дуже жваво. Хтось готувався до відплиття, хтось тільки прибув і тепер розвантажували судно. Раптом погляд Річарда привернуло судно, яке виглядало м'яко кажучи недуже. Він не вірив своїм очам: перед ним стояло його власний корабель. «Луїза»,— прошепотів він і побіжав. Його серце нестерпно калатало. Він боявся поганих нових. "Нехай, корабель в такому стані, це неважливо. Головне, щоб із хлопцями все було гаразд." Діставшись борту, він озирнувся навколо. Матроси були дуже пригнічені. 
— Хлопці, невже це справді ви?,— на очі молодого капітана почали навертатися сльози, але він намагався стримати їх.

 

— Капітан?!— вигукнули вони з подиву.— Ви живі! Матроси покидали свою роботу і зібралися навкола свого капітана.
— Пробачте мене. Я не знаю, як це сталося, я не хотів покидати корабель. Пам'ятаю лише битву, а потім якимось дивом я опинився у лодці. Досі не можу зрозуміти, що тоді трапилось.
Команда й не сумнівалася у цьому. Вони провели не один рік під командуванням капітана Берка. Він не був людиною, яка кидає своїх людей у складних обставинах. Усі щиро любили його та з радістю виконували всі його доручення. Він був людиною, якій вони готові були довірити своє життя. 
— А тепер розкажіть мені, що сталося за часів моєї відсутності. Як вам удалося втекти від піратів? І де,—він ще раз огледів усіх— де Джон? Річард не бачив свого помічника і хвилювання почали переповнювати його. Але він переконував себе, що Джон пішов вирішувати якісь важливі справи й скоро повернеться. Усі сіли на палубу і боцман Грег почав розповідь: — Ми не були готові до битви, дехто з нас навіть меч до ладу тримати не вміє. Ми не мали шансів на перемогу, тож опинилися у полоні. Кожен із нас навіть і не мріяв знову побачити рідну Англію, тоді ми навіть не були впевнені: чи буде жити далі. Пірати забрали весь наш вантаж, а потім їхній ватажок хотів допитати капітана. Так як вас не було, Джон прийняв цей удар на себе. Він розповів про мету нашої подорожі. І тоді капітан піратів запропонував йому угоду: двобій, і якщо програє, тоді нас усіх вб'ють, а якщо переможе – нам дарують свободу, а він залишиться бранцем у піратів.
 — Що?, — вигукнув Річард, — Так він досі в полоні у цих кровожерливих негідників?!
—Так капітане. Він пожертвував своєю свободою заради нашого спасіння,— сумно додав боцман і схилив голову. Навкруги на якийсь момент запанувала тиша. Кожен згадував Джона й те, що він зробив для кожного члена команди. Він був гарним товаришем, командиром і другом. 
 — Мені треба пройтися,— Річард різко підвівся і подався до виходу. Команда сумним поглядом проводжала його, у всіх було тяжко на серці. Річард попрямував у таверну. Його мучив нестерпний душевний біль. Це він мав стати бранцем піратів. Він, як капітан, повинен був узяти цей удар на себе. Це він винен, що Джон більше ніколи не повернеться додому. Протягом усього його життя він був поруч і завжди підтримував його. Джон ніколи не ставив зайвих запитань і завжди розумів його. Поруч із ним Річард почував себе у безпеці, знаючи, що він нікому не дасть завдати йому удару в спину. А що ж тепер? О, як сильно він підвів свого кращого друга! 
На вулиці вже темніло, а капітан Берк усе ще пив одну склянку за іншою. Він уже був сильно п'яний, але навіть це не могло заглушити його сильний біль. Раптом його хтось схопив за руку, коли він уже хотів спустошити чергову склянку.
 — Що ви собі дозволяєте!,–невнятно пробубонів він.
— Ти справді настільки слабкий, що через неприємність одразу напиваєшся, як борів?
Річарду цей голос видався дуже знайомим. Він спробував згадати, але від цього голова сильно розболілася. Хотів був підвестися, але тут же провалився в темряву.

  Річард розплющив очі. Голова розколювалася. Він спробував сісти, але від цього біль став ще сильнішим, і голова закружляла.
— Ти прийшов до тями! — почув він радісний жіночий голос.
  Біля нього сиділа вродлива молода дівчина з великими блакитними очима, обрамлені густими чорними віями. Довге світле волосся було акуратно прибрано назад. Два пасма трохи вибилися з зачіски і тепер спадали бешкетними локонами на світле личко. Невеличкі рожеві губи розпливлися в ніжній посмішці.
— Братику, ти змусив нас похвилюватися. Як ти?
—Луїзо, я так скучив за тобою,— Річард нідно провів рукою по обличчю улюбленої сестри.
—Я теж. Я не очікувала, що… — Луїза не встигла домовити, як у кімнату ввійшли батьки.
—Луїзо, ти знову докучаєш брата своїми питаннями? Невже не бачиш, у якому він стані?
—Зовсім ні, мамо. Він тільки прокинувся,— молодша дочка прикро надула губки, від чого Річард усміхнувся. Це нагадало йому давні часи.
—Нам уже все відомо. Боцман Грег розповів нам, що трапилося з вами і... про Джона теж...,— від цих слів, серце Річарда стислося від болю, до нього повернулися спогади останніх подій.
—Бідолашний Джон. Він був для мене другим братом. Невже я тепер більше його не побачу?,— у прекрасних блакитних очах заблищали сльози.
  Річард ніжно стиснув руку сестри, розуміючи її почуття. Йому важко було стримуватися.
—Я розумію твій біль. Джон завжди був твоїм кращим другом, навіть більше, він був тобі братом. Те, що ти  відчуваєш, це нормально. Я знаю: зараз тяжкий період у твоєму житті. Але ти не можеш зломитися, вино не залікує рани і не погасить біль. Життя надто жорстоке, щоб сумувати за кожною невдачею, і надто коротке, щоб шкодувати про те, чого вже не повернути. На цьому твоє життя не скінчилося. Тебе попереду чекає ще багато невдач і перемог. Зроби все, що в твоїх силах, щоб перемог було більше. Джон назавжди залишиться у твоєму серці, синку. Ти маєш прожити своє життя так, щоб тобі не було соромно перед ним,— батько стиснув синове плече.
— Будь ласка, залиште мене насамоті,—це все, що Річард міг зараз сказати.
— Звичайно, синку, ми розуміємо.
  Річард залишився в кімнаті один, наодинці зі своїми думками. Йому потрібно було все добре обміркувати і прийняти те, що Джон пішов з його життя, можливо, назавжди.