27.7

– Хто?.. – вражено видихнув Джиммі.

– Маньо, – відповів Айлон і чхнув, коли піднятий вітром пилок сонцельків потрапив йому в ніс.

– Коли?!

– Сьогодні вранці.

– І як?

Хмари почали розсіюватися. Деякі розчинялися на висоті, інші неслися до Мейнського моря і ніби випихали грозовий фронт за обрій. Сонце повернулося до колишнього палючого режиму, і я пошкодувала, що не взяла капелюха. Сварки сварками, але припікало добряче. Лише охолонувши, я відчула це в повній мірі.

– Маньо вважав зразком жіночності Амаду Рей, – із ноткою невдоволення зізнався король, – тому все складно.

– Містом ходить друга Амада? – вразилась я.

– Ні. Маньо трохи недотягнув… недотягнула до привабливості Амади і страждає з цього приводу. Просить ще одну спробу, але, як на мене, і так згодиться. А взагалі мені здається, що він… вона хоче повернути все як було, і якомога швидше. Але спершу нехай приведе добровольців, а там подивимось. – Айлон несподівано засміявся, побачивши щось за моїм плечем. – Джиммі, ти куди? Більше немає питань?

Я й моргнути не встигла, а урлука наче й не було поряд. Тільки пилюка піднялася на стежці та звук кроків розчинився вдалині… Через два вдихи внизу почулася швидка розмова і вдарили об воду весла. Здається, поспіхом Джиммі забув, що без човна доплив би до берега швидше.

– Знаєш, чому я заманив тебе сюди? – запитав Айлон, сідаючи на хисткий камінь із жовто-рожевими прожилками, що дивом тримався на краю майданчика.

– Щоб було зручніше тиснути на жалість. – Я жорстока, не сперечаюсь, але і він не пухнасте котенятко. – Це місце стало гробницею для твоєї родини. З поваги до них я не зможу влаштувати скандал.

– З любові до мене, Вайоло. У твоєму світі десять тисяч років – ціла вічність. Ти не здатна на такі сентименти щодо до тих, хто давно розсипався на порох. Невже це не очевидно?

Айлон сидів спиною до схилу, вдоволено усміхався і ніби напрошувався на виховний стусан. Марна затія. По-перше, я надто стримана, щоб вестись на провокації. По-друге, його здібностей не вистачало на світові звершення, але захисний обладунок корився йому завжди.

– Ніякого кохання, повелителю. Я не віддам життя за тебе. Справді не віддам.

– Але ти ризикнеш життям заради мене! – розлютився він, підхоплюючись.

Камінь хитнувся і стукнув його по гомілці, повертаючись у вихідне положення. Айлон засичав, смикнув забитою ногою і вмазав мізинцем по краю валуна. Боюся, краще не стало. І, боюсь, я засміялася.

– Це не те саме, – сказала, ведучи його до стежки.

– Це з тієї ж опери, що і твоє небажання говорити про почуття і називати мене коханим, милим, любим, навіть чоловіком, – наполягав Айлон, неохоче йдучи за мною, і від непохитної впевненості в його голосі я сама відчула легкий укол сумніву. – Ті, кого ти любила, бажали тобі зла. Ти ніколи в житті не визнаєш, що між нами є щось більше, ніж ліжко та звичка. І гаразд. Як тобі буде завгодно. Ти не любиш мене, проживеш без мене, забудеш мене без зусиль… Але ж ти тут. Я зробив непробачну помилку, але ти хочеш мені пробачити. Ти навіть не засмутилася.

– Засмутилася!

– Через Джиммі і через те, що ми з Маньо експериментували без тебе. – Айлон звернув зі стежки, потягнув мене по незайманих травах. – Ти знаєш мене краще, ніж будь-хто, і я знаю тебе. Я ніколи не переступлю межу, ти не втечеш суто мені на зло. Ми створені одне для одного.

Кляті сонцельки! Вони пахли так гірко, що очі сльозилися. Від піднятого кроками пилку повітря ніби колихалося, сонце блищало на кожній порошинці і спотворювало реальність. Чарівне місце… Недарма губернатор намагається ним торгувати. Хрін йому!

– Ти так і не вибачився, Айлоне.

– А ти досі не згадала про свою карнаїтську дитину, – парирував король.

Я задумливо здмухнула з руки золотий пил і запнулася, коли під ногою ковзнуло щось гладке, ледве присипане піском і потертю, явно відчищене від шару землі зовсім недавно.

– Ізабелла досить доросла, щоб пам’ятати батька, – сказала те, що останній тиждень повторювала кожному, хто запитував. – Вона під моєю опікою, не більше того. Мала знатиме правду з дитинства. Я хочу, щоб вона пишалася Ламбе і своєю матір’ю. Ця дитина вижила лише завдяки їхній вірі.

– Хіба я проти? Якось… – Айлон присів, змахнув природне сміття з уламків глазурованої плитки та кам’яної плити, пробігся пальцями по загострених лаорнійських письменах. – Мені хочеться вірити, що одного разу…

Він не міг підібрати слів, і я опустилася навпочіпки поруч із ним, стиснула його зап’ястя.

– Той самий запис? – запитала, хоча це було зрозуміло без слів.

– Я боюся знову втратити все, кохання моє. Боюсь як ніколи в житті… Я справді не витримаю цього вдруге.

– Джиммі не піде на бунт, – заспокійливо сказала я, ненавидячи себе за те, що намагаюся змінити очевидну тему.

Краще б справді йшлося про країну… Про її майбутнє я не турбувалася.

– Джиммі отримає Ельхарію рано чи пізно, – відповів Айлон без жалю. – Він заслужив її і поведе вперед, коли ми підемо в небуття. Епоха Лаорнії закінчилася, настав час урлуків… Я не про це, та ти й сама знаєш. Справжня сім’я, діти… – Він глянув мені у вічі і сумно посміхнувся. – Ти потрібна мені, але я боюся навіть мріяти про це. Постійно здається, що щастя – провісник лиха.