27.3

***

В бухті Пустоголової Чайки на мене чекали човен і урлук. Розпорядження завбачливого Джиммі. І, між іншим, я все ще не злилася.

День видався сухий і вітряний. Нас розгойдувало як іграшковий кораблик, збивало з курсу і накривало бризками, одного разу в борт врізалася шалена риба-клі, посипавши мої коліна лусочками, але я не відчувала незручностей.

Голова розривалася від думок, що навряд чи колись будуть озвучені. В такому стані я б і птахів-шаорі за спиною не помітила. Лише коли човен тицьнувся у мілину і урлук витяг його на берег, я визначилася з тим, що і кому скажу.

– Праворуч, королево, – незворушно прозвучала підказка.

Острів Черепашача Паща нагадував зім’яту і перевернуту лійку з діркою в боці – гротом, що дав йому назву. Тут не росли дерева, чагарник ніби доживав останні дні, трава зіжмакалась і вдавала сухий лишайник.

До вершини перекошеної «лійки» вела стежка. Під ногами зрідка вгадувалися надто гладенькі (як для звичайних) камені та уламки візерункової плитки. Колись я вважала, що це – сліди останніх карнаїтів, які знайшли недовгий притулок на безлюдному острівці, але з’ясувалося, що час пощадив залишки величної Лаорнії – світу, що знищив сам себе.

Я не поспішала. Айлон нікуди не дінеться, Джиммі – тим паче. Вони майстерно розіграли партію, в якій я мало не продула, повіривши їм обом. Нехай помаринуються на сонці. Начхати, що спека не страшна нікому з них. Вдалині від сторонніх очей Айлон не використовуватиме захисний магічний обладунок, а з Джиммі вистачить і моральних страждань через вразливість його короля. Та хай їх коцне морський демон, вони ж майже обвели мене навколо пальця!

Чим вище я піднімалася, тим насиченіше пахли сухі сонцельки. Приємна гіркота… Вона нагадувала про мед і про ті погожі дні, коли я могла годинами дивитися на хвилі і мріяти про звершення, яких не бачив світ.

Я давно не мріяла. Справді не мріяла. І довгострокові плани будувала, і найближче майбутнє прикидала, але не могла змусити себе думати про нездійсненне, фантазувати до запаморочення, поринути в мрії і насолоджуватися відчуттям безмежного щастя. Напевно, тим і вирізняється доросле життя, що реальність поглинає з головою, не залишаючи місця уяві.

На вершині гуляв вітер. Тут був невеликий рівний майданчик з піднятими краями – поверхню ніби ляснули гігантським кулаком, залишивши вм’ятину з кількома мальовничо розкиданими валунами.

Айлон стояв спиною до головного острова і дивився на безмежне море, де погойдувалася на хвилях «Чарівниця» з опущеними вітрилами. Його плечі смикнулися, коли він почув мої кроки, але вітальних слів я не дочекалася.

Джиммі, навпаки, вмостився обличчям до стежки. Він перебував на максимально можливій в умовах майданчика відстані від Айлона і всім своїм виглядом демонстрував відстороненість.

Я зупинилася біля каменя, поцяткованого білими прожилками як крила метелика-майстренка.

– Залиш нас, Джиммі, – наказала спокійно. Жодної злості. Поки що ні. – Твоя роль зіграна прекрасно, вітаю з новим досягненням у вивченні емоцій.

Урлук почухав потилицю, здивовано зморщив ніс і ступив до мене.

– Не розумію, про що ти, королево, – промовив, свердлячи мене уважним поглядом.

– Про те, що я ніколи не очікувала зради всього від кількох людей, і ти був серед них. – Я сіла на камінь, підтягла ноги до грудей, обхопила коліна руками і подивилася на бухту, яка снилася мені на чужих берегах і яку після повернення я відвідала всього тричі, та й то у справах. – Хто завгодно, тільки не ти… Смішно. А я називала ілеську принцесу наївною.

– Я завжди був щирим. Все, що я казав, – це правда.

– Не все, – заперечила я. Далеко внизу хвилі розбивалися об кам’янистий берег, і мені хотілося не озвучувати очевидне, а ловити пінні бризки. – Ти забув дещо уточнити.

– Можливо, – погодився Джиммі. – Але я не вимовив жодного слова брехні. Як там Ромі Матеньро? – різко змінив напрям розмови.

– Стверджує, що капітана «Вітра Смерті» йому здав Атуан Малоон. Атуан взяв пробну партію товару, але був надто боягузливий для реалізації. Вона припадала пилом у їхньому із Сірим Чу спільному сховищі контрабанди, поки Малоон не попався на дрібниці і не вирішив купити собі свободу ціною більшої «риби». Ромі Матеньро розпорядився інформацією по-своєму… А через десять років ці нічийні запаси запаморочили голову Сірому Чу. Загалом, якби всезнаюча маленька Вайола дозволила Малоону згнити у в’язниці ще на початку його кар’єри, багато хто залишився б живим. Будь ласка, Джиммі, зникни. Нам із Айлоном треба дещо обговорити.

– Тільки пам’ятай, що я не обманював тебе, королево.

Я зістрибнула з каменя, відчутно його похитнувши. З-під нього вискочив худий павук-мишоїд, помчав до краю майданчика і стрибнув униз на товстій павутині, але вітер закинув його назад – просто під ноги королю.

Айлон не ворухнувся, хоча павуки – його болюча тема. У палаці їх не було… поки Ельхарією керували люди. Урлукам живність не заважала.

– Ти дозволив мені думати, що ви двоє не знали про мотиви один одного.

– Помиляєшся, королево. Король досі не знає моїх мотивів.

Я психанула, ну вибачте. Я настільки звикла покладатися на Джиммі, що відмовки з його вуст ранили так само боляче, як і навмисна конфронтація Айлона. Різниця в тому, що я могла простежити логіку короля, але Джиммі не мав причин продовжувати цей фарс.