26.6

– І уточнив, що брехню не пробачу, – безтурботно кивнув ді Емшис. – Якісь заперечення?

– Так!

– Ти виправдовуєш убивцю?

– Ні! Та невже ви не розумієте? Це ж просто!.. Просто!.. Мрія будь-якого адвоката!

Губернатор повернувся на лаву, зусиллям видавив посмішку.

– Нічого страшного, суддя вкрай упереджений, а іншого в нас немає, – сказав, стискаючи кулаки. – Припини, синку. Я ледве стримуюсь, щоб не придушити цього черв’яка голими руками. Чи забув, що він відповідальний за смерть твого брата?

«Ми з Астором не знали про існування один одного. Я не вважаю його братом, а тебе батьком. Не вважаю, не вважав і не вважатиму», – подумав Тир відсторонено. Втім, ді Емшис не вникав у такі нюанси. У його картині світу все було зрозуміло.

– Знаряддя вбивства – конфіскат сорокарічної давнини, – раптом прошамкав Рунгер, дивлячись на лін Артена. – Розпал карнаїтських підробок, на материку були в ціні… З того часу залишилися тільки ми з Матеньро… Але завтра я про це не згадаю, як не пам’ятав учора, а він посміється з безмозкого старого. Пропоную повісити його прямо тут. Проголосуємо?

Від схвального гудіння затремтіли шибки.

«Люди, та що з вами не так?!» – збирався крикнути Тир, бачачи невдоволення лише на обличчі начальника, та й то той хмурився, певне, за звичкою.

Але пролунав близький постріл, і шум затих, не встигнувши перерости у щось більше, ніж зла балаканина.

«Вайола! У неї точно не всі вдома! І коли встигла перезарядити?» – Тир зиркнув на королеву з усім несхваленням, на яке був здатний, і остовпів: її руки були порожні.

– Що? Де? Як? – пройшовся залою для нарад невпевнений шепіт.

Ромі Матеньро першим вказав на вікно.

– Нещодавно там одна бридка жінка благала про порятунок, – сказав вкрадливо. – Тут зібралися непогрішні герої, але її чомусь не почули. І ні, до цього я гарантовано не маю стосунку. Справжній убивця впорався без сторонньої допомоги.

Хтось кинувся до ґрат, Тир та Вайола – до дверей. Нареченого Ілінор Роу вони побачили за огорожею. Він не намагався бігти – кинув зброю і стояв, піднявши руки.

– Я віддав їй душу, а вона змішала мене з брудом, – поділився, шалено скалячись. – Я зробив світ кращим.

– І зробите його ще прекраснішим, коли станете добривом, – ласкаво запевнила його королева і відступила, даючи Тиру змогу надіти на агресора кайданки. – Хоча вас, звичайно, визнають неосудним. А може й ні.

Тир полишив затриманого і поспішив до стіни та кущів, звідки вже не долинало жодного звуку.

«Один постріл. Усього один. Він не міг убити двох», – але у високій траві лежали два тіла: обидва закривавлені і обидва поки що живі.

– Він врятував мене, – сказала Ілінор Роу незвично спокійно. – Я завдала йому більше болю, ніж Віто, але він закрив мене собою. Я називала його монстром у вічі, а він віддав за мене життя. Навіщо? – До неї почали повертатися звичні верескливі нотки. – Скажи, навіщо ти це зробив?

Тир не дозволив їй трясти нерухомого Ламбе. На вигляд Ілінор була неушкоджена, і він силоміць відірвав її від лікаря, відправив у чіпкі руки Ісми, що забула про всі розбіжності й охоче прийшла на допомогу.

– Лікарю! – Вайола відштовхнула Тира, схилилася до пораненого. – Ви мене чуєте? Як ви оцінюєте свій стан? Чи можна вас рухати?

– Подбай про мою дочку, чапле, – прокашляв кривавою піною Ламбе.

– Нізащо! Самі виховуйте своє карнаїтеня, мені такі турботи не потрібні. Хіба що поки одужуватимете, але недовго, так і знайте.

– Я серйозний як ніколи в житті… Я не виберусь.

– Я теж серйозна, лікарю! – Королева розстебнула його темний піджак. Біла сорочка повністю промокла від крові. – Не сумнівайтеся, колись ви помрете, але причиною цього буде точно не Ілінор Роу. Я витягну вас суто з принципу, зрозуміло? Як ді Крайна й Артура! Як ви Ізабеллу! Тоді було набагато гірше, правда ж?

– Брехня… – Паузи між фразами лікаря ставали дедалі довшими. – Але я знаю, що моя дочка у надійних руках. – Він вимучено посміхнувся, стиснув пальці Вайоли. – І я не рятував Ілінор. Вона прикрилася мною, а той псих… Йому було байдуже, в кого стріляти.

Королева сіла біля Ламбе, притиснула до рани зім’яту хустинку.

– Отже, у вас чудова мотивація одужати до суду, – сказала безтурботно. – Не приховуватиму, поранені ви серйозно. Раджу знепритомніти, бо підніматимуть вас як колоду, та й на дорозі повно вибоїн.

– Ви з Ізабеллою – найкраще, що було в моєму житті… – Слова ледь розрізнялися. – Я повірю тобі востаннє, чапле… До зустрічі… у прекрасному… завтра…

– Солодких снів, лікарю. Вас розбудить Ізабелла, обіцяю.

За кілька нескінченно довгих хвилин Вайола заплющила Ламбе очі і ривком встала.

– Прогуляюся, – кинула, не звертаючись ні до кого конкретно. – У нас тут довічне, шибениця та Ілінор, яку мені хочеться пристрелити як скаженого звіра. Піду від гріха подалі, формальності владнаються без мене.

Вона пройшла повз пані Роу, і не глянувши в той бік. Джиммі, що з’явився незрозуміло звідки й коли, пішов за нею.