26.3

– Він тут… Він поряд… – зашепотіла Ілінор Роу. – Він іде за мною… Благаю, не кидайте мене… Не йдіть…

«Які ще листочки? Вайола обіцяла повернутися до вбивства Сірого Чу», – здивувався Тир, намагаючись витягнути пані Роу з кущів і направити хоча б у приймальню.

– Допоможіть! – пролунав на вулиці відчайдушний крик. – Врятуйте!

Шиль. Тир упізнав би її голос серед тисяч інших.

– Залиштеся зі мною! – Ілінор схопила його за руку, повисла на ній усією вагою. – Врятуйте мене! Мене!

Він вирвався із її шаленої хватки – і за мить розтягнувся під вікном, бо пані Роу навалилася на нього з розбігу, роздерши сукню об кущі, подряпавши обличчя до м’яса і струмків крові.

– Пустіть! – гаркнув Тир. – Геть!

Двері. Стук. Важкі кроки. Крик.

А він ніяк не міг позбутися істерички, що вчепилась як ненормальна!

– Вони хочуть мене вбити! – Шиль увірвалася в залу для нарад і побігла повз приголомшених людей до самого столу. – Це не опозиція! Їх прислала Ілесія! Імператор наказав мені померти!

Слідом за нею в приміщення ввалилися троє типів, обвішаних зброєю з ніг до голови. Їхні обличчя були закриті однаковими чорними хустинками, добре скроєний одяг без натяку на індивідуальність видавав організацію з материка.

– Нікому не рухатися! – гримнув один із них, розмахуючи кривою шаблею з червоними плямами на лезі. Двоє інших тримали масивні армійські револьвери. – Нам не потрібні проблеми.

Тир грубо відкинув Ілінор, не переймаючись тим, куди вона приземлиться, і помчав до входу в будівлю. На порозі побачив кривавий відбиток маленької жіночої долоні, і світ заволокло червоною пеленою.

– Допоможіть! – плакала Шиль. – Хоч хтось!

Постріл.

Тир штовхнув двері в залу для нарад якраз вчасно, щоб побачити, як падає тип, що підібрався найближче до Вайоли.

– Кидайте зброю! – крикнула королева. – Або прощайтеся з цим світом.

Шиль сховалася за її спиною, і це підштовхнуло нападників до дій. Вони кинулися вперед одночасно, не шкодуючи життя і навряд чи замислюючись, хто з них загине першим, а хто досягне цілі і, ясна річ, потім загине теж.

«Фанатики», – вирішив Тир, хапаючись за револьвер, але пальці намацали лише розстебнуту кобуру.

«Знову! Ілінор Роу! Божевільна! А я безмозкий довбень! Мені не місце в поліції» – він помчав уперед, не бачачи перед собою нічого, крім спотвореного страхом обличчя ілеської принцеси.

Вайола холоднокровно натиснула на спуск.

Клац.

Осічка.

– Допоможіть… – жалібно прошепотіла Шиль.

Королева кинула револьвер на підлогу.

– Здаюся, – сказала рівно. – Забирайте принцесу і провалюйте. З голими руками на вас ніхто не піде, але й з острова урлуки вас не випустять.

– Ні! – вигукнув Тир разом із Шиль і затулив її своїм тілом.

Чорне револьверне дуло повернулося до нього.

– Герої завжди погано закінчують, – похмуро промовив найманець, зупинившись біля столу, і примружився як дикий звір. – Пане лін Артен, не ворушіться. Вам же ще потрібна ваша дочка? За брата заплатить хтось інший, нам це не важливо. Ось цей нахаба, наприклад.

«Вони справді як брати. Всі троє високі, широкоплечі, світловолосі, кароокі, з широкими лобами і вузьким переніссям… Одяг однаковий. Зброя як під копірку. На ілесців не схожі! Що тут відбувається?» – час ніби сповільнився. Тир бачив, як повільно вдавлюється спусковий гачок… І як падає револьвер, а за ним і сам агресор. У його спині під лопаткою розцвіла срібна лілія.

Останній найманець на долю секунди впав у ступор. Цього вистачило, щоб обеззброїти його, скрутити і добряче вмазати йому без докорів сумління.

– О, інспекторе… – Шиль закотила очі й осіла біля вікна. – Ти незрівнянний…

З першої лави пролунали оплески. Тир крутнувся на п’ятах, ледве стримуючись, щоб не запустити туди щось важке. Глядачі ще не відійшли від шоку, а губернатор уже активно аплодував, і робив він це з таким виглядом, ніби оцінював виставу бездарного, але старанного провінційного театру.

– Чудово! Хоча… Невже заради цього, – ді Емшис вказав на знаряддя вбивства в спині нападника, – треба було лякати дівчину? – Кивок на Ши Міль. – Навіть для мене це занадто.

Заколотий труп підвівся.

– Піду в морг, хай порівняють рани, – сказав Вайолі.

Застрелений обтрусився, прикрив дірку в грудях і допоміг знерухомленому звільнитися від наручників.

– Ще будуть накази, королево? – запитав, ховаючи оскал від вуха до вуха.

– Ні, ви вільні і заслужили морозиво. Айлону я подякую пізніше. – Вайола легким нахилом голови відправила їх геть. – А вас заарештовано, – звернулася до Ромі Матеньро. – Не сподівайтеся викрутитися, доказів проти вас достатньо. Ця вистава була для тих, хто не вірив, що людину можна вбити спицею, і боявся магії карнаїтів. Як щодо щиросердного зізнання?