24.5

Петлі не рипнули, але протяг хитнув потривожену стулку сильніше, ніж Шиль очікувала. Двері відчинилися на всю широчінь, ненароком придавивши вказівний палець. Стримати тихий зойк не вдалося.

Інспектор Тир, що проходив повз, глянув у напрямку несподіваного звуку і тепло усміхнувся, ніби Шиль не стояла перед ним в обносках, позавчорашнього дня не було, вчорашнього тим паче, і пані Аташа Тир нічого не казала сотню разів поспіль.

– Ви справді це зробили, Ши Міль? – Як не дивно, він дивився схвально. – Коли встигли? Я думав, Малта у матері в селі.

– Малта?

– Вона займається документами. – У Тира помітно поменшало ентузіазму. – Ви ж збиралися складати іспит, хіба ні? У нас брак кадрів, беремо всіх бажаючих та адекватних, а ви вже у формі?.. – прозвучало більше вимогливо, ніж запитально.

Шиль обіцяла собі ніколи не брехати, але момент був таким заманливим… Їй хотілося подобатися навіть у безформному балахоні, і якщо для цього потрібно трохи прикрасити дійсність, чому б не скоритися невинному пориву?

Тир сам вигадав те, що його влаштовувало. Достатньо лише багатозначно усміхнутися і кинути кілька загальних фраз. Потім, звичайно, він про все дізнається і почуватиметься ошуканим, проте зараз його погляд сяяв захопленням.

– Я відпрацьовую аванс, який взяла за лекції. Самі розумієте, їх не буде, а гроші я вже витратила, – випалила Шиль дуже швидко, прагнучи донести думку, перш ніж згасне рішучість. – Форму мені позичили, бо мій одяг забруднився. І я ніколи не здам іспит. Мене не вчили нічому, крім як бути гарним пустим місцем. І в поліцію мене не візьмуть, бо принцеси колишніми не бувають. Навіть ті, що нікому не потрібні.

– Мені потрібні, – палко заперечив інспектор і мило залився фарбою. – У сенсі, у вас багато друзів, Ши Міль. Я, моя мама, Тола, лін Артен… Як ви можете говорити, що ми нічого для вас не значимо?

– Я нічого для вас не значу! – викрикнула Шиль і зачинила двері перед його носом. – Ви уявлення не маєте, яка я насправді! Все моє життя – брехня… – прошепотіла, витираючи сльози. – Я сама не знаю, чого хочу… Я звикла жити за наказом! Нікому цього не зрозуміти… Всі знають, що і як робити, а я ні! Я намагаюсь, але не виходить! Я постійно про щось жалкую! Я не вмію жити!

– Ніхто не вміє, Ши Міль. – Тир смикнув двері, але не став тягти, відчувши відчайдушний опір. – У тому й суть. Кожен помиляється, розумієте? Світ влаштований саме так. У ньому немає вказівок. Навіть «правильно – неправильно» у кожного своє. Можна мені увійти?

Шиль люто похитала головою, геть-чисто забувши, що Тир цього не бачить.

– У вас усе гаразд? – наполягав він. – Прошу, відкрийте.

– Навіщо? Мені ніколи.

– Та що з вами відбувається? Що знову не так?!

– Вбік! – крикнув хтось за стіною.

Шиль прочинила двері і встигла побачити, що коридором бадьоро переміщається на милицях губернатор – як завжди файно вбраний, навіть з краваткою та золотими запонками. Білий гіпс на його нозі виглядав частиною вбрання і не викликав жодного співчуття.

– Вибач, синку, я сьогодні незграбний як риба-клі на суші, – життєрадісно сповістив ді Емшис, проходячи повз.

Тир завив і відсахнувся, коли одна з милиць притиснула йому палець.

Шиль здалося, це не було сплановано, та й губернатор вибачився більш-менш щиро, якщо «Звикай, буває» взагалі можна назвати вибаченнями.

Інспектор стрибав на одній нозі і шипів крізь зуби. Якоїсь миті його рука в пошуках опори потрапила на двері, і ті відкрилися, ледь не розквасивши Шиль ніс.

– Сідайте! – Легкий дерев’яний стілець був дуже доречним. – Та сідайте! Вам треба холодний компрес. Я знаю! Я якраз пишу про це. Я миттю.

Тир упіймав Шиль за руку біля самого порога.

– Це зайве, Ши Міль, – сказав, морщачись. – Все нормально, не турбуйтесь.

– Але там написано…

– Що в поліції треба бути готовим до синців, – усміхнувся інспектор. – Це неминуче. – Його долоня була широкою і твердою, від неї йшло приємне тепло. – Ви плачете? – Він зачинив двері ногою і залишився в кімнатці, незважаючи на те, що далі коридором назрівало щось важливе. – Що трапилося? Це ельхарський король? Він образив вас?

Запитання звучали оманливо спокійно. Якби Шиль не чула дике биття пульсу під своїми пальцями, то ніколи не подумала б, що в душі незворушного Тирішера Тира вирує буря.

– Я зробила помилку і намагаюся все виправити, але Джиммі тільки сміється з мене і дає нездійсненні завдання. Спочатку бабка та шалена, потім цей величезний плакат… Мені ніколи не впоратись. А король ні до чого. Він сказав, що йому байдуже. Це іншим потрібна принцеса для самоствердження, – сумбурно заторохтіла Шиль, прагнучи вимовити щось гарне і з гідністю, але не в змозі зібратися з думками, поки її руку стискала впевнена рука інспектора.

– Джиммі?

– Він обіцяв допомогти, але я йому не вірю. Він використовує всіх, я знаю це, але що мені робити? Я розповіла королю про Улінь і Кантолію, я попросила помститися… Ельхарії аби воювати! А я дала їй привід… Я така дурна!

Шиль замовкла. Зазирнула Тиру в очі і прочитала в них агресію.