24.3

– Лікарю, а що це там?

– Де? – не відразу озвався Ламбе. – Нічого немає. Помилкова тривога. Повертаємось по обіді.

– Вгорі!

Бабця Клю відчутно струснула кущ, потривоживши міріади комах.

– Синок мій дивиться на мене! – вигукнула, безладно розмахуючи руками, ніби намагаючись дістатися чогось недосяжного.

– У когось щось блищить на даху, – вліз із поясненнями один із поліцейських. За вчорашній день Шиль так і не запам’ятала їх ні за іменами, ні в обличчя. – Флюгер, мабуть.

– Та де ж воно? – занервував лікар. – Не бачу! Де? Що? О!

Він підійшов так близько до старої, що ненароком наступив на край миски з пиріжками. Жирне тісто забруднило його звужені донизу білі штани і недоречні на розкопках лаковані туфлі. Ламбе гидливо протер взуття хустинкою і жбурнув її на купу сміття, зібраного за кілька днів копирсання у землі.

Бабця Клю набрала повітря для крику, але в останню мить скривилася, заплакала і відвернулася.

– Безплатна їжа, я таке люблю, – долинуло з пустиря, що яскравою плямою рослинного розмаїття розкинувся за знищеним городом, і перед Шиль опинився Джиммі. Пиріжки він проковтнув, не розжовуючи і не звертаючи уваги на пісок. – У житті не куштував нічого смачнішого. Як моя підопічна, бабусю? Справляється? Якщо щось не так, кажіть прямо, я її миттю розуму навчу.

– Безглузда вона, одні гулянки на умі, – забідкалася крізь сльози стара.

– Нічого, перевиховаємо, – безтурботно відмахнувся Джиммі. – Лікарю, у вас карти немає? Я сказав би, що там дім лін Артенів. Його тільки звідси видно?

Поки Ламбе проклинав нахабних урлуків, дурну поліцію і дерева, а бабка Клю люто захищала свої володіння від його лихослів’я, Джиммі вихором пронісся по периметру і дійшов висновку, що зараз відблискам із даху заважають сад і новий триповерховий будинок, але десять років тому тут сяяло на всю округу.

– Телескоп? – різко заспокоївся лікар. – Безмозка чапля могла бачити, як ховали Юньчика?

– Старі вікна, шматки скла і металевий мотлох, – заперечив урлук. – Телескоп накритий.

– Місяця недостатньо, щоб усе блищало, – тихо сказала Шиль. – Увечері я нічого не бачила.

– От і вбивця не бачив. А потім удень його засліпило, він дізнався про телескоп і запанікував.

– Не вбивця, – нагадав Джиммі. – Вбивці зараз у міськраді. Труп ховав той, хто їх прикривав. Слуги Амади Рахентен? Але вона присягалася, що нічого не знає про замах на Вайолу. Навіщо їй брехати? Ця жінка зізналася у двох убивствах. На її долю ніщо не вплинуло б.

– Вона могла сподіватися на милість королеви, – прошепотіла Шиль і все ж таки вилізла з-під куща.

– Тільки недоумок сподіватиметься на милість цього монстра! – скипів Ламбе. – Амада ніколи не була дурною!

– Та вертихвістка зі зміїним язиком? – захихотіла стара, що блукала довкола і старанно прислухалася до розмови. – Та дурнішої за неї світ не бачив! Вона ж тільки перед дзеркалом крутитись уміла. Повірений її, хлопчина тямущий, витягував її як міг, а все одно банкірка йшла до провалу. Немає в неї ніяких закордонних акцій! Продала всі до єдиної! Останні чотири роки ледве зводила кінці з кінцями, пекаря майже розорила… Ні, його жаліти не треба, він теж був не простачок. Шаран, хлопчина цей розумненький, казав, вони варті одне одного. Боявся дуже, коли вони зійшлися. Не Амаду, нею він навчився крутити… Але як Сірого Чу пришили, пекар раптом став господарем у будинку. Хіба банкірка пішла б за нього, якби у неї був вільний вибір? Ех, дурна панна… Їй би жити й не тужити, а не шукати поганих мужиків на свою голову… Хоча трималась вона добре, це правда. Кохання, ха! Кохання, ха-ха-ха! З Мако Реєм, тьху на нього… На що він розраховував, змушуючи її вийти заміж? Здох як скажена собака… І хай. Він навіть хліб пекти не вмів. І Амада здохла… А чотири роки тому була як королева!

– Чотири роки тому «Вітру Смерті» закрили доступ до уку-ука Забороненого квадрата. – По щоках лікаря покотилися сльози. – Чотири роки… – Ламбе різко розвернувся і попрямував до воріт. – Піду плюну їм у пики!

– Перекур, – дружно вирішили поліцейські.

Шиль пошкодувала, що не запам’ятала їхні імена. Вона могла б використати це в розмові й ніби ненароком продемонструвати, що життя простих роботяг теж важливе. Але ті мужлани сміялися з неї! Вона так намагалася не звертати на них уваги, що впоралася із завданням на відмінно.

– Принесу ще пиріжків. – Бабця Клю підхопила брудну миску і подріботіла до перекошеної хатини. – Смачні… Солодкі… Гроші приносять… Синочок їв…

За нею піднімався пил, і здавалося, що стара йде в густий туман, розчиняється серед зелені та мотлоху. Затихаюче бурмотіння посилювало це враження.

Поліцейські мовчки перезирнулися. Ніхто з них і не думав жартувати, навіть Джиммі провів бабцю Клю неспокійним поглядом.