24.2

– Та я!.. – Шиль не знаходила слів обурення. – Та мені!..

– Громадські роботи. Зарахується у відшкодування того, що ти обманом виманила в муніципалітету і витратила на сукенки. Думаю, ста годин вистачить, щоб засвоїти простий урок: за все в цьому світі треба платити. Сьогодні ти допомагаєш бабці Клю відновити город, знищений поліцією. Про формальності не турбуйся, я подбаю про це. Готова заробляти репутацію, а не клянчити її, принцесо Ілесії?

Як же Шиль його ненавиділа! І за поблажливий тон, яким розмовляють із дітьми, і за публічність, і за образи! Та хто він такий, щоби судити інших? Що він знає про принцесу Шиліміель? Вона росла як кімнатна квітка, а потім її викинули на людну вулицю під дощ, вітер, безжальне сонце! Це стало гарним загартуванням. Принцеса може постояти за себе, не покладаючись на добрих людей!

– Я перекопаю цей город за годину, – прошипіла Шиль, відчуваючи небувалий приплив сил. – Тоді ти вислухаєш мене?

– Ні, бо перекопувати город не треба, але хіба принцесам важливі такі нюанси?

– Ти сам дав мені лопату!

– Мабуть, треба було ще й надати до неї інструкцію, – зітхнув урлук. – Твоє головне завдання – не заважати лікарю Ламбе та поліції, а основне – показати бабці Клю, що держава піклується про неї і готова надати посильну допомогу у відновленні власності. Впораєшся?

Шиль пирхнула. На душі було легко і ясно. Якась бабуся – це навіть не завдання, а просто розвага.

– А ти вислухаєш мене? – повторила вона впевненіше.

– Обіцяю, – заманливо посміхнувся Джиммі.

Шиль запідозрила каверзу, але поки вона збиралася з думками, урлука як не було.

– Дівчино, не маячте тут! – прикрикнув Ламбе. – Йдіть до бабки, хай не їсть нас поїдом.

Що ж, бабця то й бабця. Це не складне завдання. Навіть Джиммі здався під натиском Ши Міль, хай і виставив умову. І бабка Клю буде як шовкова, Шиль ні на мить у цьому не сумнівалася.

***

Сонце зайшло, на землю впала приємна прохолода. Буркотіння лікаря стихло давним-давно, стукіт лопат і шерех брезенту – тим паче. І монструозна бабка забралася в свою халупу, де довго гриміла чавунами і рипіла старим ліжком.

Піднявся місяць – великий, блідий, оточений рожевим сяйвом. І дощ капнув ніби заради жарту, і птахи нарешті заткнулись, і бродячий кіт знайшов собі пару…

Ідилія, та й годі!

Шиль не могла змусити себе виповзти з-під куща шипшини. Там було затишно як у рідному ліжечку. Не важливо, що павутиння, не важливо, що попелиця, не важливо, що мурахи!

Головне – спокій. Жодного руху, ні звуку, ні промінчика! Начхати, що поруч місце найпершого поховання. Лікар сказав, що не залишилося жодної кісточки, а привидів не існує. До того ж інших небіжчиків не знайшли. Завтра ще пошукають, але Ламбе в успіх не вірив.

Тихий прихисток… Лагідний… Приємний… Навіть запах землі вже звичний і не спричиняє тої огиди, що спочатку.

Шиль заплющила очі всього на мить. Порахувала до десяти, готуючись до героїчного ривка до цивілізації, і…

Настав пізній ранок.

– Сором який! Перед мужиками неодруженими розлежується, безсоромна! – голосила бабця Клю над самою головою..

Знову стукали лопати і бурчав Ламбе, кричали стрижі і надривалися коники, шарудів брезент і напівголосно лунали непристойні жарти. Все як учора, з тією різницею, що Шиль не могла поворухнути ні рукою, ні ногою.

– Глиста дохла, тьху на тебе! – Метушлива стара зазирнула під кущ і простягла глибоку залізну миску з пиріжками. – На, їж, а то дивитися страшно, худа як смерть.

Незважаючи на постійну спеку, бабця Клю носила легку, колись світлу сукню, теплу безрукавку і чоловічі гумові чоботи. Передніх зубів у неї не було, корінні хиталися, і саме це пояснювало той факт, що свої вироби вона не пробувала на смак останніх років п’ять. Та й раніше, кажуть, вони не надто відрізнялися від нинішніх. Ламбе вчора кілька разів попередив: якщо не маєш загартованого шлунку моряка, від пиріжків бабки Клю краще триматися подалі.

– Дякую, я не голодна, – пробурмотіла Шиль, хоча в животі голосно бурчало.

Втім, стара не почула ні того, ні іншого.

– Що ж ти квола така? – запитала вона з краплею зневаги. – Ручки як сірнички, ніжки як палички… А одними синіми очима не прогодуєшся. – Миска шльопнулась на траву поруч із Шиль, пиріжки підскочили, але не розсипалися. – Чоловіка тобі треба рукатого, щоб дім тримав, а ти по-панськи на шовкових подушках лежала. Як син мій повернеться, підеш за нього?

Шиль безпорадно озирнулася на Ламбе, пам’ятаючи: син бабусі, поліцейський, загинув багато років тому на службі, і скрикнула, коли вітер хитнув гілки і в очі вдарив яскравий відблиск.

– Не психічна я, мозкоправа не треба, – буркнула стара. – Знаю, що одна в цьому світі як перст. Вже й помріяти не можна… Мій Ейст був гарний, ти б біля нього виглядала як троянда ця дика біля кипариса. Бачиш, він погоджується? – Бабця вказала на небо, що виднілося крізь листя. – Підморгує… Як я з дурки повернулася, щодня його бачу, і шторми проклинаю, що закривають мого хлопчика дощами.