Розділ 24.1. Заслужена увага

– Досить. Я почув тебе, принцесо Ілесії, – сказав Джиммі тоном, що відкидав будь-який натяк на допомогу. – Не бігай за мною хвостиком, це не допоможе ні тобі, ні твоїй совісті.

– Але раніше ти…

– Раніше твоє виття на кожному розі про війну з Кантолією мене влаштовувало, – перебив він. – Тепер у цьому немає потреби. Йди геть.

Шиль не збиралася здаватися так легко. Її логіка була проста: цей урлук крутив королевою на свій розсуд і лаштував підступи королю, а отже мав достатньо впливу, щоб запобігти жахіттю. Треба лише допекти його сильніше. Якщо вірити пані Тир, у Ши Міль до цього талант на межі з геніальністю.

– Я не боюся тебе. – Чиста правда. Після будинку губернатора Шиль ніби прозріла. Хоч би що казав Джиммі, руку на людину він не підніме. – Я переслідуватиму тебе скільки буде треба. Ти повинен змінити рішення короля.

Урлук повільно посміхнувся, та так, що в його посмішці прослизнув звірячий оскал.

– Не боїшся?

– Не боюсь! Я припустилася помилки і зроблю все, щоб її виправити, навіть якщо мені доведеться поплатитися життям.

– Це твоє остаточне рішення? Поважаю.

– Що?..

Шиль і пискнути не встигла – урлук перекинув її через плече на радість підлітка із сусідів лін Артенів, що висловив своє схвалення свистом та падінням із даху на квітник.

– То ось для чого жінкам довгі спідниці. – Джиммі крокував швидше, ніж інша людина могла б бігти. – Тришарові панталони нижче щиколоток – це вражає. Чоловічу психіку на смерть вражає, кажу. Король тому викинув тебе як дворняжку?

Шиль стиснула кулаки і почала з усієї сили бити його по спині. Виходило погано, тому що в зоні досяжності була інша частина тіла, що зводила фантазію та виховання у жорстокому бою.

– А коліно дотягнешся почухати? – знущався урлук.

– Що ти коїш, Джиммі?! – замість крику з горла виривалося слабке сипіння. – Негайно відпусти мене! Я буду скаржитися!

– Кому? Королю ти не потрібна, Ілесії тим паче, мене не поважаєш, інспектора свого використала і забула, поліцію на гроші кинула… Пам’ятаєш, я казав, що нічийні принцеси – зло? Пора тебе викорінити.

– Джиммі… – Шиль не хотіла розпускати нюні і до кінця не вірила, що урлук серйозний, але плаксиві нотки звучали самі собою. – Ну Джиммі… Я більше так не буду… Відпусти мене… Прошу, Джиммі, відпусти…

– І хай Кантолія горить синім полум’ям, своя шкура дорожча? Ні, стояти за принципи треба на смерть.

– Я не хочу! Джиммі!

Жодної реакції, хіба що кроки урлука сповільнилися, і він кудись звернув. Куди саме, Шиль розгледіти не могла через волосся, що впало на обличчя, хай йому грець. Здається, до перекошеної хвіртки… Чи це шматок паркану, підпертий дошкою?

Окраїна. Напевно околиця. Де ж іще дороги поросли травою прямо на проїжджій частині? Джиммі рухався швидко, він би встиг досягти меж міста. Встиг би?.. Але чому ж тут тихо? Навіть на вулиці лін Артена в когось є кури, і біля особняка губернатора паслися кози, про собак і згадувати не треба…

– Де ми? – вигукнула Шиль, намагаючись побачити хоч щось. – Куди ти мене притяг?!

Яма. Вона була внизу, тому проглядалася добре.

Довга прямокутна яма… Свіжа. Глибока. Урлук зупинився біля неї.

– Відпочинь поки що, принцесо Ілесії. – Він опустив Шиль униз, на вологий глинистий ґрунт. – Сходжу по лопату.

– І-і-і!

Вуха заклало від власного крику. Шиль відкинула волосся з обличчя і рвонулася за Джиммі, але натрапила на приголомшений погляд якогось чоловіка в брудному комбінезоні і відсахнулася назад.

– Дівчино, відійдіть, ви топчете потенційне місце злочину! – обурився знайомий голос за спиною. – Яка невихована молодь, от у мій час…

Ламбе. Теж брудний, але Шиль кинулася йому на шию і залилася сльозами.

– Ви? – Лікар відштовхнув її, ледь не скинувши в яму. – Заспокойтеся.

– Навіщо я тут?

– Кожен рано чи пізно ставить собі це питання, – поважно промовив Ламбе. – Що привело нас у цей світ: творець чи випадковість? Хто ми? Чого прагнемо? Що чекає за межею буття? Ви почали вживати уку-ука, щоб дізнатися відповіді?

– Я не розумію, що відбувається, – прошепотіла Шиль. – Не розумію…

Їй у руку тицьнулася лопата.

– Працетерапія, – вишкірився Джиммі. – Ти ж хотіла звичайного життя, принцесо. Хотіла? То доведи, що ти здатна не тільки просити і вимагати. Тобі потрібна моя допомога? Заслужи її.

Шиль втратила дар мови.

– Але… – спробувала невпевнено заперечити. – Але…

– Всі допомагають тобі безкоштовно, ти це збираєшся сказати? А я не людина, на мене не діють чари діви в біді. Я хочу побачити відповідальність. Ти можеш хоч щось довести до кінця?