23.2

***

– Ми б гарно виглядали разом, – сказав Айлон, дозволивши коню гарцювати поруч зі мною.

– Угу. Ти як герой, я як нелегалка, врятована з плантацій уку-ука. Достойно першої шпальти.

Було спекотно, і це не сприяло обміну люб’язностями. Я майже відчувала, як обгораю на сонці. Хоч би вітерець якийсь подув! Але ні, пилюка стояла стовпом і не поспішала осідати. Ще й бездомні собаки нас обгавкали, і чиїсь кози помчали крізь найближчий придорожній чагарник, і вікно вдалині прочинилося, щоб випустити у світ безладний спів сестер Плац…

Раніше я не помічала, що місто настільки галасливе і дратівливе. І запахи! Чому постійно хтось щось готує, відчинивши двері навстіж? А горобці? Вони ж як божевільні, якщо вслухатися! І голуби. Коли вони ходять дахами, це гірше, ніж дряпання нігтем по склу! Про ворон краще і не згадувати. Їхні зграї – як хор імені Зла. Не дивно, що Айлон на нервах.

– Люблю тутешню атмосферу. – Він з хрускотом потягнувся. – Наче потрапив до дитячої книжки. Хоча, звісно, ​​там немає гною й ґедзів… А принцеси бувають. Лиходії всякі теж. І в нас ось одна бродить… Лиходій її ігнорує, але закони жанру непорушні, доводиться їй самій якось викручуватись і шукати зустрічей.

Я не одразу зрозуміла, про що говорив Айлон. Шиліміель нічого робити біля площі Дикої Ігнасії, тим паче з губернатором.

Чекайте, ні. Чого це я записала ді Емшиса до лиходіїв? Він – підозрілий тип, доки не доведено іншого. З ним презумпція невинуватості має бути особливо чіткою, бо одне лишнє слово – і місцеве товариство розбурхається, а нам цього не треба.

– Джиммі. – Чи не вперше я не зраділа, побачивши «свого» урлука, що швидко йшов до міського управління з протилежного кінця вулиці. – Тільки його зараз і не вистачає.

– Це точно, – підтакнув Айлон і прибрав магічний обладунок. – Ого, оце так спека! Як ви тут виживаєте?

Я стягнула його з коня і потягла в слабку тінь кипарисів, що оточували міськраду нерівною стіною.

– Не відвертай увагу. Джиммі – моя турбота.

– А ілеська принцеса? – серйозно запитав король.

– Сама по собі, якщо ти не передумав, – прошипіла я. – Ми йдемо до верхів острова. Будь ласка, поводься ввічливо, ми не в Ілесії. Ті люди – твої піддані, і якщо вже ти прийшов до них, постарайся зобразити людяність. Губернатора це також стосується.

– Так, мій генерале, слухаюсь і підкоряюсь, – жартівливо відсалютував Айлон.

– …захопити Кантолію… – долинуло здалеку, і я перетворилася на слух, забувши про співрозмовника.

Це сказала Шиль. Ніжне чарівне створіння із завидною колекцією тарганів у прекрасній золотоволосій голівці зверталося до Джиммі без натяку на боязкість і (можу помилятися) щось вимагало в обмін на надзвичайні новини.

– І хто це збирається лізти до Кантолії? – оманливо мирно спитала я, заздалегідь знаючи відповідь.

Айлон навмисне байдуже знизав плечима і вказав на балкон міськради, звідки вилетіла ваза з квітами.

– Урлуки надто довго сидять без діла, треба зміцнити їхній бойовий дух, – сказав без жалю. – Кому яка справа до Кантолії? Вони там королеву стратили, чула? Не думаю, що це правильний приклад для інших країн.

– Королеву-вбивцю! Доказів проти неї було стільки, що навіть Ілесія її не захищала!

– Ілесія й іншу принцесу без заперечень віддала чудовиську. Традиція, мабуть. Дивись, там уже стільцями кидаються.

Мені було начхати на те, що відбувається в будівлі міського управління. Я кипіла від злості і не знаходила слів, щоб це висловити.

Ми ж десятки разів детально обговорювали міжнародні відносини! Ми прийшли до єдиної думки, а король ось так просто взяв і послав мої докази якнайдалі!

Так, на те він і правитель, але…

Як же боляче усвідомлювати, що твої слова – порожній звук для людини, до якої ти небайдужа! Чому вважається, що тільки кохання здатне розбити серце? Я не відчувала такої спустошеності навіть тоді, коли отримала прокляття замість очікуваного зізнання.

– Урлукам не потрібна війна. – Мені поки що вдавалося зберігати подобу спокою. – Вони не воювали десять тисяч років.

– Їх створили для битв. Я створив. І створю ще, якщо буде треба, – прозвучало самовпевнено.

– Не створиш. – Спасибі Джиммі за інформацію. – Ти був всемогутній, поки існувала Лаорнія та її артефакти. Тепер від цього не лишилося і руїн. Урлуки пристосувалися до життя без магії, ти – ні. Ти налаштуєш проти себе і їх, і весь світ на додачу.

– Як я можу розчарувати урлуків, якщо мета їхнього існування – служити мені? Ти часто цікавишся волею ложки, якою їси суп?

– Забув, що сталося з Лаорнією?

– Пам’ятаю. І не розумію, чому маю берегти цей світ. Він не мій. Він може відновитися після будь-яких руйнувань.

– І доки ти збирався це приховувати? Якби не наша принцеса, я б дізналася про все із газет?!

– Емм… Зустрічне питання: хто ти така, щоб я тобі звітував?

Це було як удар у сонячне сплетіння. На хвилину я втратила можливість дихати.