22.2

– Що з Амадою? – гаркнула я, остаточно переконавшись: у балачці Айлона головне саме це.

– Я так розумію, не треба було залишати її на три години без нагляду, – рівним тоном сказав він.

– Урлуки закінчилися? – стримати сарказм не вдалося.

– Вона ж жінка, їй треба було переодягнутися, – резонно зауважив Айлон.

– І переодягалася вона три години?!

– Приблизно. Ти, звичайно, не знаєш, але жінки так роблять.

Випад у порожнечу. На «тиждівчинкаадівчинкаповинна» я не реагувала з пелюшок.

– Але ж Лювіх стежив за входом?

– Стежив Маньо. До Амади не входив ніхто, крім вісьмох служниць, перукаря, лікаря, листоноші, духівника та господині цього непривітного будинку.

– Айлоне!

– Вісім служниць і дружина губернатора. Вже щось.

Чекайте, вісім? Ді Емшис справді подвоїв кількість прислуги? Постарався заради вінценосного гостя чи скористався нагодою, щоб пропхнути свою людину для зв’язку з Амадою?

Все може бути. Не підозрювати ж пані ді Емшис? Із чоловіком вона на ножах, але й на шибениці він їй не вигідний. На що Хаоса ді Емшис готова піти заради стабільності та зовнішнього благополуччя? Це за умови, що губернатор замішаний.

Я б не здивувалася. Злилась я на нього, що не ясно?

– Я з тобою. – Айлон різко зачинив двері, і цей рух допоміг комусь добряче стукнутися лобом у різьблені завитки панелей. – Немає більше сил жити в цьому скиглінні.

– Куди – зі мною?

– Та куди завгодно. Хочу добити цю вашу справу до повернення в Ельхарію, а ніхто не вкаже напрямок краще за тебе.

– Повертаєшся? – Не впевнена, чи мене це засмутило, але щось у настрої відчутно змінилося. – Коли?

– Скоро.

Знову ухильність… Мені не звикати, і все ж було прикро.

– Як же ти збираєшся терпіти інтерес острова, якщо навіть погляди служниць тобі неприємні? – запитала я, проганяючи зайві емоції. Брехні між нами немає, а ухилятися від прямої відповіді я й сама можу скільки душа забажає.

– Отже, корону не вдягатиму, – посміхнувся Айлон. – Закладаюся, без королівської атрибутики мене впізнають п’ятеро… та ні, семеро містян включно з тобою

– І погані манери залишиш у шафі? – підморгнула я. – Обличчя – це не головне. Коли ти відкриваєш рота, то насамперед нагадуєш, хто в домі господар.

– Мовчати не важко.

– Угум. Не важко, а нездійсненно. Тобі, – відрізала я, але ідея потроху почала втрачати абсурдність.

Якщо прибрати марні чаклунські обладунки, урлуків і звичку вказувати людям на їхнє місце, Айлон стане більш-менш звичайним.

Взуття у нього хороше, без будь-яких міток країни-виробника. Схоже привозив Сірий Чу для обраних покупців. Про місце його виробництва ходили легенди, і коштувало воно відповідно, та я знала: шиють його в підпільних майстернях на Сонячному березі. Ілесія зовсім закрутила гайки для малих підприємств, люди викручуються як можуть… Але взагалі взуття короля – продукт урлуків. У них виявилося багато талантів. Прикро, що Айлон бачить непереможну армію і нічого більше.

Штани теж як із конвеєра, тому що урлук-кравець наштампував їх кілька сотень за тим зразком сучасного одягу, який сподобався правителю найбільше. А сорочку непогано було б застебнути хоч на половину ґудзиків, чим я й зайнялася, ризикуючи знову звести все до граблів.

– Зроби простіше обличчя. – Мені не подобалася ця затія, проте в ній знайшовся і один плюс: поки Айлон під наглядом, він не полізе ні в розслідування, ні до руїн часової в’язниці, ні в розбірки з Джиммі, чого я, зізнаюся, побоювалася найбільше. – Не тупе, а нейтральне. Без усіх цих: «Фу, люди без магії, мене зараз знудить».

– Я ніколи так не дивлюся, – обурився він.

– Запитай будь-кого. Поки я не зрозуміла, що твої мізки та фізіономія взаємодіють не часто, іноді хотіла підправити тобі личко лопатою.

Айлон визирнув за двері і спитав. І ще раз. І знову.

Після четвертих дифірамбів на його честь я остаточно переконалася в тому, що чогось у цьому житті не розумію, а він – що в питаннях спілкування на мене покладатися не можна.

– Гаразд, добре, жінки тануть від зарозумілості, – здалася я під вагою доказів. – А губернатора ти зачарувати не в змозі? Він жартує і дивиться поглядом невинного ягняти, але з Амадою його пов’язували тісні стосунки. Він щось приховує, а я поки не хочу відкритого конфлікту і не можу тиснути по-справжньому.

– Легко, – погодився Айлон. – Зачекай.

– Жодних тортур! – запізніло крикнула я, але він уже вийшов зі своїх покоїв, залишивши мене в компанії претензійного інтер’єру та тітоньки Мусь, що ліниво помахувала мітелкою для пилу і готувалася до затяжних скарг на життя.

– Ді Емшис сьогодні знову не ночував удома, – не проґавила моменту вона. – Сьомий раз за тиждень. І зараз його немає. Я з вікна бачила, як поїхав.

Ну ось… Айлон повернеться ні з чим, і це не покращить його настрою.