Розділ 22.1. Граблі

Я знову наступила на ті самі граблі… Айлон – єдина помилка, на якій я не здатна вчитися. Ми чесні одне з одним більше, ніж мали б бути, і це притягує нас зі страшною силою.

Він сказав, що поки вільний навіть у планах, а коли це зміниться, я дізнаюся першою. Я відповіла, що мені байдуже, метатися туди-сюди в очікуванні офіційної відставки я не збираюся.

– Тобі пасує свобода, – ніби ненароком зауважив Айлон.

– Мені шкода щодо твоєї родини, – не втримала язика за зубами я. – Справді дуже шкода. І шкода, що Джиммі казиться. Це моя вина, але з ним я впораюся, не хвилюйся.

Ми розмовляли кілька годин… Як у старі добрі часи, коли я була єдиною людиною у Всесвіті, що розуміла короля Ельхарії.

Він не вважав мою манеру мови надто шокуючою. Звик, мабуть. А взагалі Айлон і раніше нічому не дивувався. Він сприймав те, що я дивна, як належне.

Якось непомітно ми опинилися в ліжку і…

Я вже казала про граблі? Я не просто на них наступила – я пробіглася цілим граблебудівним заводом і з розгону увірвалася на грабельний склад.

Розшифрувати? Та легко!

Айлон вирішив, що я жити без нього не можу, і почав лізти в моє життя з порадами, пропозиціями та побажаннями. Я доступно пояснила, що все в минулому, ми йдемо кожен своєю дорогою, а якщо іноді зустрічаємося на перехресті, то це нічого не означає.

А він? Забрати найважливішого свідка з розрахунку на те, що я прийду розбиратися і ми продовжимо наші нічні забави, – це нормально?!

Ну гаразд, я й сама не проти згадати минуле, але справи поліції – не той важіль, яким можна натиснути на Вайолу лін Артен!

Впевнена, я донесла цю інформацію до Айлона абсолютно чітко. Ніяк не збагну, яким дивом наша серйозна змістовна розмова на важливу тему знову закінчилася ліжком.

І…

Не хочу повторюватися щодо грабель, але взаємодіяла я з ними до вечора, а коли нарешті сказала рішуче: «На цьому точно все, вибач і прощавай», мене засипало новинами, порівняно з якими складні перипетії мого особистого життя не мали значення.

Амада Рей мертва. Єдина намацана нитка обірвалась як на замовлення. Вбита під час спроби втечі, он воно як! Поки я ніжилася на шовкових простирадлах і слухала приємну балаканину Айлона, хтось сплутав мені всі карти!

Нереальне нахабство. А найгірше те, що прислуга губернатора мало не відкрито перемивала кістки моєму батькові. Мовляв, Амада розумна, у неї грошей кури не клюють, зв’язки кращі, ніж у ді Емшиса… Вона б викрутилася, ось лін Артен і влаштував «утечу».

Той факт, що людський поголос повісив на вдову Рахентен… тьху ти, вдову Рей усіх собак, включаючи смерть її першого чоловіка і десятки бід за останні роки, а тому про «втечу» говорили зі схваленням, мене нітрохи не втішив.

Джерело пліток не викликало сумнівів. Ніхто не знав стільки подробиць справи, крім губернатора. Ніхто не вважав, що брудна гра – це нормально, якщо ти у виграші!

Гаразд, тут я погарячкувала. Багато хто не проти обійти закон, але хвастатися цим відкрито здатний хіба що ді Емшис.

– Ні, в таких умовах я жити не можу, – поскаржився Айлон після вечері, коли я вже вкотре збиралася йти. – Губернатор сказав, що його будинок і служниці найкращі на острові, але ці набридливі мухи навіть двері зачинити не в змозі. Куди котиться світ?

– Вони не зачиняють двері рівно настільки, щоб підслуховувати в межах пристойності. – Я обмірковувала добуту тим самим методом інформацію і раділа, що цього разу мого одягу не встигли позбутися під приводом «Чиє це діряве лахміття?», тож ритися в неосяжному гардеробі пані ді Емшис немає потреби. – Ти впевнений, що між моментом, коли Лювіх зняв Амаду Рей з рибальського судна, і моментом, коли вона пішла звідси, з нею ніхто не розмовляв?

– А ще вони невиховані та вульгарні. – Айлон не слухав. – У Лаорнії служити королю – найбільша честь, її передають із покоління в покоління, а ці знаєш, що роблять?

– Амада! Її привіз Лювіх, ти з нею поговорив, я прийшла, вона пішла з Маньо. Хтось міг зустрітися з нею наодинці? Губернатор, наприклад?

– Вони скаржаться на умови праці та малу платню, – гнув своє Айлон. – Одній грошей навіть на білизну не вистачає, ходить, бідолаха, в уніформі на голе тіло. Другу скручує щоразу, коли вона бачить ліжко. Падає, нещасна, і стогне як у припадку. Третю комарі заїдають, постійно хоче об мене почухатись. А четверта з голоду ось-ось помре, дивиться голодними очима й облизується. Якщо я раптом зникну, знай: винен губернатор, бо не годує слуг.

– Не смішно! – Клянусь, я не проти посміятись, але ж не зараз! – Айлоне, я серйозно. Хто міг вплинути на Амаду Рей?

– Справді анітрохи не ревнуєш? – прозвучало похмуро.

– До кого? До тітоньки Мусь, що ходить у золоті, але всім розповідає, що їй труси нема за що купити? До тітоньки Шалени, що й рада б піти з роботи за станом здоров’я, та вісімнадцять онуків піднімати треба, бо дітей забрало море? До тітоньки Івон, що майже нічого не бачить і постійно всіх зачіпає? Чи до тітоньки Марсели, що сіла на дієту з однієї вівсянки ще до мого народження? – Терпіння лопнуло, хоч я трималася до останнього. – Айлоне, яка муха тебе вкусила? Що з Амадою Рей?