19.6

«Що відбувається?» – намірилася йти напролом Шиль, але змовчала, тому що почула голоси. Долинали вони з чоловічої палати.

Губернатор – його плавну мову ні з чим не переплутаєш. Вайола лін Артен – вона сперечалася з ді Емшисом на підвищених тонах. І Джиммі. Він сміявся, і від його сміху пробирала дрож.

Шиль просунула голову між аркою та фіранкою.

– Та що ж ви тупцюєте? Проходьте! Тільки вас там і не вистачало! – прокоментувала жінка в окулярах.

Її відвертий сарказм залишився без відповіді.

Шиль затамувала подих, зробила несміливий крок уперед і опинилася віч-на-віч із половиною міста.

Як завжди елегантний губернатор, надто яскрава як для себе звичайної королева, усміхнений Джиммі – найгучніші відвідувачі. Ще були присутні блідий начальник поліції з нервовим тиком і темними колами під очим; незворушний поліцейський секретар; розпатланий інспектор Тир; метушливий лікар Ламбе; заплакана дружина Сірого Чу; старий в інвалідному візку та його зла доглядальниця з недоречними квітами на капелюшку; хмура чорнява жінка, що повторювала раз у раз: «Я плачу податки. Я маю право знати, хто вбивця»; чоловік, що дивився на неї з обожнюванням і водночас ніби мріяв задушити її власними руками; тип у химерній мантії і товстун із військовою виправкою.

– Ну все, дорогенька, пожартували – і досить. – Жінка з кабінету схопила Шиль за руку, різко смикнула до себе. – Не заважайте, місце клоунеси вже зайняте.

– Не треба, Ісмо, – зупинив її лін Артен. – Він сам попросив, щоб були свідки, і якомога більше. Доброго ранку, Ши Міль. Як почуваєтеся?

Шиль почервоніла і спробувала руками прикрити бруд на сукні.

– Дякую, добре, – відповіла нейтрально. – А… Емм… Я можу чимось допомогти?

– Ні, – коротко сказав начальник поліції.

Вона тільки зараз помітила, що в палаті є ще двоє людей, зовсім їй не знайомих. Один – у білому халаті, маленький і худий, майже невидимий за спинами інших. Другий – пацієнт. Він лежав на ліжку в дальньому кутку, і лише слабке дихання видавало у ньому життя.

На когось знову напали? Та коли це закінчиться? Звідки взявся убивця, що не боїться ні богів, ні урлуків?!

– Чекаєте на передсмертну заяву? – слабо вимовив той, на кого були спрямовані всі погляди. – Молодці, кх… Швидко зібралися… Добре. Я, Мако Рей… кх-кх! При здоровому глузді та твердій пам’яті заявляю, що… Кх! Мене отруїла дружина, кх-х-х… А чому ніхто не дивується?

Він надовго замовк. Шиль не одразу зрозуміла, що хворий знепритомнів.

Його слова не обговорювали навіть пошепки. Можливо, тому що вони справді ні для кого не стали несподіванкою?

– Запитайте його, хто справжній убивця! – аж пританцьовувала від нетерпіння жінка з чорним волоссям. Її шию прикрашав щільний шарф, намотаний під саме підборіддя. Здається, він заважав її нижній щелепі вільно рухатися. – Він має знати. Він близький до духів!

– Заткнися, Ілінор! – тихо гаркнула королева, та це мало короткочасний ефект. – Ти тут тільки тому, що я не хочу слухати твій ображений вереск за стінами. Не випробовуй моє терпіння.

– Пан Рей на межі, – без помітного суму сказав лікар. – Я б не покладався на його слова.

– А це вирішуватиме суд, – відрізав губернатор і без жалю посмикав хворого за плече. – Мако! У тебе є шанс зробити добру справу. Всі вже зрозуміли, що ви з Амадою дещо влаштували. Гей, друже, не зволікай! Хто вбив Сірого Чу та вашого повіреного? У тебе б духу не вистачило, у Амади сили.

– Він непритомний, – несхвально насупився лікар.

– Мако! – не вгавав ді Емшис. – Хто замішаний у ваших справах із Амадою? Назви імена хоч би їй на зло!

– Він вас не чує!

– Навіщо імена, якщо вбивця… кх… стоїть поряд? – тихо сказав Мако Рей. – Нічого немає… Його не дістати. Магія… ха… ніщо… ха-ха… чу… жах… кх… х…

Усі погляди звернулися до губернатора, що навряд чи очікував на таку відповідь.

«Магія жахлива? Ді Емшис користується спадком карнаїтів? Вбиває здалеку? Його ніколи не зловлять? Доказів немає і не буде?» – прошепотів хтось, і обговорення закрутилося з несподіваною силою. На «Магія – ніщо, а кандидатів у вбивці тут повно, на себе подивіться», сказане Вайолою, ніхто не звернув уваги.

То були останні слова пана Рея. Він поринув у забуття і помер за кілька годин.