18.5

– Мій батько нанюхався погані, поки наглядав за обдовбаним шмаркачем, але прямо зараз вийде на свіже повітря, збереться і притягне сюди губернатора, – відрізала я. – Потім мій батько закриє всіх причетних на добу. Гарантую, половину з них це раз і назавжди вилікує від потягу до порушення закону, принаймні сестер Плац точно. А на той час, коли справи з уку-ука-ши вирішаться самі собою, Лювіх приведе Амаду Рахентен, тобто Рей, до якої є неймовірно багато питань. Амада розколеться, тому що я зла і мені начхати на її втрату. Як тобі план, тату?

– Пекар вижив, але навряд чи проживе довго, – пролунало трохи зніяковіло. – Пробач мені, дитинко, я не мав скиглити. Просто прикро, коли діти на кшталт нього, – батько вказав на юнака, – гроблять себе, та ще й платять за це.

– Цей розумник не платив, – резонно зауважила я. – Він зробив головну помилку розповсюджувача наркотиків: спожив свій власний товар. І, наскільки я розумію, прийшов помститися убивці батька? Кому? Губернатору? Чутки від бабці Клю швидко розносяться, зараз ді Емшис у кожного на язиці.

– Цей хлопчик ще дитина…

– У його віці ми з Амадою вбили по людині, – огризнулась я. – Якби нас судили, то не називали б дітьми.

– Дитинко…

– Я ображу тебе, якщо вдам, що ти не знав про банкіра.

– Я знав, що він вживав уку-ука, і знав, що це закінчилося для нього трагічно. Багато хто знав. Справу зам’яли, щоб не руйнувати репутацію банку Рахентена. Він би збанкрутував через скандал. Постраждали б звичайні люди. То була Ілесія, розумієш? За уку-ука вішали без роздумів.

Ще б пак мені не знати… Я сама ледве уникла звинувачення, спасибі Ілінор Роу та її, щоб їм здохнути, знайомим. Десять років тому все було іншим…

– Амаду підозрювали? – після гучних заяв я поступово почала відступати.

– Вона сама зізналася, що чоловік жити не міг без уку-ука і нав’язував це їй.

– Тут ще не ясно, хто кому нав’язував, – пробурчала я. – Гаразд, тату, обійдуся без моралізаторства. Залиш поки що цей овоч, – кивнула на юнака, що, здавалося, спав із розплющеними очима. – У мене три новини, і всі вони кепські. Перша: Амада Рахентен була коханкою Астора ді Емшиса ще за життя першого чоловіка. Друга: Амадою захоплювався Тазер Хол, докладніше розпитаєш Ламбе.

– А третя? – напружено спитав батько.

Третя полягала в тому, що я одержала посилку з материкової Ельхарії. Відправник: Люк ді Крайн, капітан «Принцеси півдня». Вміст: дві заспиртовані голови та лист зі щирими вибаченнями.

Ді Крайн писав, що пам’ятає про свою обіцянку одного разу передати Тазера Хола і Вірса Жакореля в руки правосуддя, але коли ті тварюки в людській подобі потрапили на його корабель, не зумів стриматися і готовий понести заслужене покарання.

Капітан склав усі даровані Айлоном повноваження і чекає на суд. Його єдине прохання: пересилати банки з міста в місто і виставляти на загальний огляд, сподіваючись, що друзі та родичі загиблих на островах Забороненого квадрата побачать законсервованих нелюдів і знайдуть душевний спокій. Урлуки погодилися, що це гідна ідея.

Команда «Вітру Смерті» в кайданах у ельхарській в’язниці, але жодного знайомого обличчя ді Крайн не побачив і припустив, що попередні покидьки давно згнили на морському дні.

Отже, ця нитка обірвалася, хоча я вважала її найперспективнішою у справі Єна Ігореса. Кур’єра мучили довго і безжально. Ми вирішили, що це цілеспрямоване катування, але двоє із банок любили вбивати заради розваги.

Він – їхня жертва, ось тільки перетнулися вони з кур’єром не в порту!

І ми знову повернулися до Амади Рах… Рей, щоб її демони загризли, та її вілли.

Я говорила з перебільшеною вірою в успіх, але раптом Лювіх провалить завдання? Думати про це навіть не хотілося.

Ну а потім з’явився інспектор Тир зі звісткою про те, що Айлон збирається скинути його подружку з даху, і стало не до Амади. Навряд чи вона вбила Сірого Чу власноруч. Є ще хтось, і, напевно, не один.

– Іди, дитинко, – з розумінням сказав тато. – Я залишуся зі свідком. Діти багато що бачать і запам’ятовують. Він важливий.

– Цей хлопець – не дитина! – вкрай розійшлась я. – Єну Ігоресу було стільки ж, коли його різали на шматки заради сміху!

– Значить, я надто старий… Для мене ви всі – діти.

Якщо чесно, мене це не на жарт розлютило. Кожен має відповідати за свої слова та вчинки. Я відповіла!

– Маньо, наглянь тут, – попросила урлука, що тинявся поблизу. – Хтозна… Цей дурень може знати щось корисне.

– Так, королево, – пролунало без ентузіазму. – Сподіваюся, скоро все погане закінчиться.

Я сподівалася на це рік за роком і зрозуміла одне: поки людина дихає, доля її гамселить.