18.4

***

– Лювіху, – прозвучало надмірно запопадливо, – ти не міг би зробити дещо для мене? Це особиста послуга. Я буду перед тобою в боргу.

– Ти все ще моя королева, – заперечив урлук. – Наказуй. Але король про це дізнається, – додав він після паузи. – Його розпорядження.

Я попросила знайти Амаду чи то Рахентен, чи Рей. Я поки що називала її як звикла.

Викрадення – це просто смішно. Амада залягла на дно, поліція безсила, а урлуки не знають ні нудьги, ні втоми, ні страху. Їх не підкупити, не вбити, не заманити солодкими обіцянками. Не зворушити і не спокусити. Якщо хтось і впорається із моїм завданням, то лише урлук.

Лювіх не поспішав іти.

– Мені потрібна порада, королево.

– Доповідай Айлону що завгодно, я не проти.

– Чи повинен я підтримати Джиммі? Він мій воєначальник, але я боюся змін.

– Яких це ще змін? – Тільки цього мені не вистачало для повного щастя! – Якого морського демона коїть Джиммі?

Вийшло неприємніше, ніж я очікувала. Лювіх замкнувся у собі.

– Це великий секрет, – сказав ухильно. – Я знайду Амаду Рахентен.

Він зник у темряві, а я подумки перебрала поточні завдання.

Ламбе можна викреслити зі списку. З його свідченнями розібралися без нього, та й небезпека йому не загрожує, поки поряд урлук. Айлону, якщо я правильно зрозуміла наміри Джиммі, зараз погано як ніколи в житті, але вбивця до нього не прийде, а якщо прийде, то гірко про це пошкодує. Ну чи не встигне пошкодувати.

Губернатор. У цього типа красномовство розвинене набагато краще, ніж у мене. На звичайному допиті він викрутиться, ще й змусить слідчого відчувати вину за підозри. Варіантів два: або просити про допомогу Айлона (не сьогодні), або застати ді Емшиса зненацька (нереально). Який із них вибрати, я поки не знала, бо з кожною миттю дедалі більше турбувалася щодо завдання номер чотири.

Батько. Лювіх правду сказав: шукати когось на обмеженій території дуже просто. Чому ми й досі не зустрілися? Таке враження, ніби я перекинулася слівцем із половиною міста, але того, хто мені потрібен, у полі зору не було.

– Маньо! – Якщо формально я все ще королева, мало сенс користуватися повноваженнями, а про муки совісті подумати потім. – Маньо! – Я йшла швидко, не звертаючи уваги на зарозуміле хмикання та обурене охання. – Ти мені підкоряєшся? – запитала прямо.

Урлук кивнув.

– Та товариська жінка, коханка губернатора, сказала, що ми з Лювіхом близнюки, – поділився довірливо. – Ти теж так вважаєш, королево?

– У вас одяг однаковий, – закрила цю тему я. – І зачіски. І тут погане освітлення. У мене до тебе дуже велике прохання, Маньо. Ти бачив мого батька?

– Я проведу.

«І зовсім вони не близнюки. Маньо консервативніший, дотримується правил, любить старі пісні, а Лювіх тренує гнучкість і часом наважується розмірковувати вголос. Як їх можна сплутати?« – я крокувала за урлуком і потроху починала ненавидіти музикантів, чий репертуар більше пасував би траурній процесії, ніж урочистостям на честь короля.

«Урочистості на честь короля без короля. Без танців. Без промов. І, здається, без достатньої кількості випивки, щоб гості розважали себе самі. Та це ж як ілеський День Імперії, коли на святкові мітинги зганяють натовп для масовки та позначки у звіті про проведену роботу», – в роздумах я налетіла на край дверей, завбачливо відчинених Маньо, і напевно обзавелася прямокутним синцем.

– Підвал? – уточнила без найменших побоювань.

– Там холодно, їм це корисно, – відповів урлук і відступив убік. – Я не хочу туди. Неприємно. Не люблю таке.

Я щось казала про консервативність Маньо? Беру свої слова назад. Він наздоганяв Лювіха в самостійності. Ще трохи – і в Айлона з’являться аж два нові «Джиммі».

– Яке?

– В Ельхарії божевілля – найгірша з напастей, а тут його шукають добровільно і за плату. Ненавиджу їх. Вони не заслуговують на повагу.

– Хтось напився? Мій батько?

Цього не могло бути. Не з його принципами. Не з його серцем!

– Ні. Це інше.

Я збігла вниз погано освітленими сходами, не чекаючи пояснень. Урлук поки підбере слова… Видно, що його добряче зачепило, а говорити про емоції магічні створіння не звикли.

З підвалом губернатора у мене був пов’язаний лише один спогад. Тут тримали крокодила до того, як вручити його моєму остовпілому батьку і мені – маленькому дикому монстру, що тішився найнесподіванішим речам.

Тоді це місце здавалося казковою печерою, сповненою чудес. Зараз я бачила камінь, плісняву, білий мох і мотлох, що явно планував перетворитися на потерть природним шляхом.

– Тату?

Батько сидів на перевернутому ящику спиною до входу і щось писав при світлі гасової лампи. На коліні виходило не дуже зручно, грифель олівця поскрипував як одержимий, і це нервувало, особливо в атмосфері, що панувала навколо.

– Дитинко, дарма я тебе потривожив. – Тато повернувся на звук мого голосу, і я побачила, що за ним (точніше, перед ним) сидить навпочіпки і мовчки розгойдується худорлявий юнак у претензійному одязі, гідному найвідоміших франтів Ілесії. – Вибач, не подумав. Розважайся, це зачекає до завтра.