18.3

***

Старий Рунгер давно вижив з розуму, але раніше він помічав деталі як ніхто інший. Час помітно пошкодив його мозок, зате начисто вибив із нього пересмикування перед важливими людьми. Часом я вважала це рівноцінною заміною і не сприймала Рунгера як дратівливий чинник.

Його доглядальниця, гадаю, моєї думки не поділяла. Пряма, як жердина, з живими орхідеями на старому капелюшку та ненавистю у погляді, вона котила крісло на колесах з таким виглядом, ніби вигулювала рослину, і морщилася у відповідь на будь-яке побажання відставного інспектора.

Але його примхи виконувала беззаперечно.

– Маленька Вайоло, хіба тобі не час спати? – добродушно зареготав старий, ледве мене побачивши. – Начальник всюди тебе шукає, а ти, пустунка, знову гуляєш ночами. Запам’ятай мої слова, якось він не витримає і дістане ремінь.

Рунгер носив форму старого зразка, нагороди та гостру палицю, якою бив по колесах, вимагаючи уваги. Він дивився осмислено і явно перебував при добрій пам’яті. Не його вина, що час відкинув його на двадцять років назад.

– Як справи, інспекторе? Коли буде дощ? – спитала я як у далекому дитинстві і здригнулася, коли старий закашлявся, давлячись сміхом.

– Плече ниє, посуха йде, – промовив він урочисто. – Скільки тобі зараз, дитинко? Ви, діти, так швидко ростете… Ще вчора ти об’їдала герань, а сьогодні вища за мене.

– Вгадайте, інспекторе, – сказала я, проігнорувавши шалене сопіння доглядальниці.

На вигляд мені точно не вісім. Раптом Рунгера перенесе у сучасність? Я хотіла докладніше розпитати його про день, коли вбили Сірого Чу.

– Не розуміюсь я на цьому, дитинко, – зітхнув Рунгер. – Вік – це стан душі, а не тіла. Он ти вже як Астор, а йому іменини справляють, – він показав на заповнений людьми двір, – вісімнадцятий рік пішов. Але ти… Не ображайся, дівчинко моя розумна, я не в поганому сенсі. Ти ж дитя, і думки у тебе дитячі. Карнаїти, острів Мрій, крандаїли… А Ойлаф розповідав, що днями допитував одну дику кішку твого віку, то вона й чоловіка вбила, і викрутилася, і нового підшукала, і самого Ойлафа зі шляху збила. Була за банкіром – стане за губернатором. А ти все зірки рахуєш… Мені б таку дочку.

– Інспектор Ойлаф дуже старанний, – обережно почала я.

– Ганчірка він, – відрізав Рунгер. – Йому губернатор пригрозив, то він головний доказ і знищив, а потім плакатися прибіг, та нема за що його жаліти. Хай би трохи підіграв, а коли ді Емшис награвся б в утішителя вдів, відкрив би справу наново. Зламався Ойлаф. Не зігнувся і розпрямився, а тріснув, як суха гілка. Бачив я таких молодих і поступливих, їх потім самі хазяї викидали на корм крабам. Хоч і я не кращий… Знав, а не заявив. Треба виправити це. Гей, ти! – Палиця метнулася вгору, ледь не вибивши доглядальниці око. – У поліцію, хутко!

– Стривайте! – зупинила їх я. – Який доказ знищив Ойлаф?

– Пляшечку з уку-ука-ши, – зневажливо скривився старий. Наркотики він ненавидів завжди. – На ній були жіночі відбитки, але Ойлаф пошкодив їх за наказом губернатора і зам’яв справу. Смерть банкіра Рахентена визнали природною, розтин не проводився.

– Це ж не отрута, – задля справедливості зауважила я.

– Для старого товстуна з виразкою та астмою навіть один вдих смертельний, – заперечив відставний інспектор. – Рано тобі розбиратися в такому, маленька Вайоло, а ті, хто розбирався, заплющили очі на все.

– І мій батько?

– До начальника це не дійшло. Тоді він ще вірив, що переміг наркоту на островах. Гей, ти! – Палиця знову тицьнула в доглядальницю, збивши квітку з її капелюха, і я зрозуміла, чому ця не набагато старша за мене жінка вічно незадоволена. – Я передумав. Якщо я донесу на Амаду та Ойлафа, їй нічого не буде, доказів немає, а його повісять, і лін Артена скинуть. Твій старий добрий начальник, дівчинко моя, пишайся ним. Наївний часом, у людей надто вірить, але в нього є на кого покластися. Ромі Матеньро, наприклад, бачить усіх наскрізь, хоча собою не ризикне ніколи в житті.

– Він знав про банкіра?

– Він не міг не помітити, що справа нечиста, але Ромі Матеньро ніколи, повторюю, ніколи не полізе у зміїну яму без наказу, а наказувати не було кому. Дитинко Вайоло, нагадай-но, скільки тобі років? Чомусь знову все вислизає… Гей, ти! У сортир!

Доглядальниця покотила крісло убік особняка. Коли вона проходила повз, то обдарувала мене поглядом, сповненим люті. Я здивувалася, а потім побачила, що так вона дивиться на всіх, навіть на урлука. Схоже, чи не вперше в житті проблема полягала не в мені.