Розділ 18.1. Амада

Я думала, що цей день уже витратив увесь запас прикрощів і навіть додав пристойну порцію із завтрашньої норми, але по обіді прибув поштовий корабель, і стало ясно: я жорстоко помилилася.

Мені прийшла посилка, і це було чудово. Від ді Крайна, що чудово подвійно. Щодо поточної справи, що не могло не тішити.

Але!

Одвічне «Але!» зіпсувало всю картину. Один маленький нюанс перетворив наш близький тріумф на абсолютну поразку.

Треба було скоріше повідомити про це батькові, але він перебував у будинку губернатора – там, де влаштувався Айлон і куди я не хотіла навіть заходити.

А довелось!

І хоч би хто допоміг. Всі, включно з урлуками і ді Емшисом, палко обіцяли посприяти, але, заледве відійшовши на кілька кроків, перемикалися на інші завдання, основне з яких – випивка, бо ж губернатор ніколи не економив на алкоголі.

Коли стало ясно (принаймні мені), що вечір не вдався і король не спуститься до людей, я взяла справу до своїх рук і почала пересуватися відкрито.

А що? Айлону не соромно ігнорувати гостей, то чому я повинна проявляти такт? Чоловік першим почав.

Колишній чоловік.

Скоро колишній.

Ініціатива допомогла мало.

«Він десь тут», – запевняв кожен зустрічний, тільки користі від цього не було.

Складалося враження, що ми з татом ходимо колами, причому він також цілеспрямовано шукає мене – і не знаходить, бо я не стою на місці.

– Вайоло, добрий вечір! – гукнула мене мати інспектора Тира, щойно я вирішила не гасати туди-сюди, розлякуючи народ, а влаштувалася під яскравим ліхтарем, що встиг зібрати хмару нічних метеликів. – Вибачте, що турбую, але ви випадково не бачили мого сина? Він щойно був тут, а я озирнулась – і його вже нема.

Я ледве стримала сміх. При світлі дня садиба губернатора не вражала масштабами, але ввечері, в атмосфері тривожності, удаваних веселощів і вимученого обов’язку, люди дивилися одне на одного – і проходили повз, захоплені поганими передчуттями.

– Він біля фонтана перед парадними дверима, – підказала я і відразу ж зрозуміла: інформація марна, Аташа Тир туди не піде.

– Гарна музика, – поспішно змінила тему вона.

Справді? Я не помітила. Пищало щось на задньому плані, коників перебивало… Злегка дратувало, якщо чесно, і навіювало сон.

– Так, гарна, – лицемірно підтакнула я. – Хочете, приведу сюди інспектора?

– Я й не знаю… Напевно, це дурниці, але я дещо згадала… Він просив перевірити. Думаю, це зачекає до завтра, – невпевнено промовила пані Тир.

Я запитала деталі суто із ввічливості і ледь не захлинулась у потоці інформації.

Аташа Тир любила поговорити. Коли вона розповідала, то багато жестикулювала, і широкі рукави її білої сукні метались як полотнища, а довгий мереживний поділ збирав краплі з мокрої трави. Дощ пройшов густий, земля ще не просохла, з дерев раз у раз летіли бризки.

Я дізналася, що дружина губернатора страждає від алкоголізму ще відтоді, як загинув Астор. Що сестри Плац гуляють без меж, хоча їхня фінансова історія наближається до сумного фіналу через пристрасть наймолодшої з них, Клайни, до уку-ука. Що Тола терпіти не може свою племінницю і користується будь-яким приводом, щоб менше бути вдома. Що відставний інспектор Рунгер зовсім хворий, але в моменти просвітлення до нього повертається гострий розум. Що Сірий Чу щосили намагався влитися у вище товариство як рівний серед найкращих і, його син розказував, зробив ставку на Ельхарію. Що Ойлаф огидний, а його дружина, колись мила дівчина Ісма, просто хамка, сусідам проходу не дає. Що Осси розлучаться, як тільки їхній син досягне повноліття. Що наречений Ілінор Роу одного разу її вб’є. Що Ромі Матеньро поставив нові зуби у лінивого лікаря Стью і з поперемінним успіхом бореться з інфекціями котрий місяць.

І якщо вже мова зайшла про лікарів… Щоденники Ламбе – найцікавіша і найемоційніша історія з усіх, які траплялися пані Тир. Вони мають сюжет, мораль, атмосферу, дивовижну деталізацію! Хтось назве це «водою», але Аташа Тир була захоплена.

Я сподівалася, що її язиком керує келих вина й у звичайному житті вона не говоритиме про щоденники всім охочим. Лікар ніколи і нікому не дозволяв їх читати. Він не приховував, що вихлюпнув туди свої лють і біль. Вони не були призначені для сторонніх очей.

Не розумію, чому Ламбе передумав. Про останні дні «Морської зірки» та імперський корабель він розповідав багато разів – сухо, одні факти, але мені й того вистачало, щоб ненавидіти як мінімум двох людей.