17.5

– Від кого ховаємося? – почув Тир за хвилину після того, як відступив від гріха подалі за вічнозелені кущі з довгою мудрованою назвою і запахом розграбованого парфумерного магазину. – Що цікавого я пропустила? Тсс… Мене тут нема. Не бачили мого батька?

Королева. Одягнена так само, як і вдень у відділку, але більш пом’ята, брудна, з мокрим волоссям і плямами свіжої смоли на одязі. Як завжди, поруч із нею Тиру важко було поводитися врівноважено і з гідністю. Очі самі лізли куди не просять, у думках металося всяке зайве… Ну як же так?!

Щоб уникнути незручної паузи, він коротко переказав одкровення медіума, свої висновки щодо Кицьки та слова пані ді Емшис.

– Амада Рахентен? – Вайола зовсім не здивувалася. – Вам не здається, що її ім’я звучить надто часто? До речі, спочатку листів було більше. Приблизно чверті не вистачає. У них ні слова про кохання, лише погрози та вимоги.

– Пані Рахентен після заміжжя не хотіла відпускати Астора? – припустив Тир, хоча без доказів це не мало значення.

– Навпаки, Астор поливав брудом її батька і… Ну я й дурна! Не батька, а чоловіка. Хм… Я не вчитувалась, але, на мою думку, погрози могли адресуватися старому банкіру. Прикро, що ви не повірите мені на слово, інспекторе. У будь-якому разі пані Рахентен треба поставити запитання не зі стандартного опитувальника свідків, згодні?

Щодо цього Тир і не сперечався. Він пообіцяв відшукати начальника і відправити його в потрібний кінець алеї, порадив уникати урлуків, що з появою на островах короля змінилися не на краще, і поспішив на відкритий простір, бо в зоні видимості з’явився син Сірого Чу з оголеною холодною зброєю в руках.

Щось підказувало: Лювіх і Маньо не втручатимуться, доки небезпека не загрожуватиме безпосередньо королю. Це ж не гучні жінки, головний дратівливий чинник вечора! Ельхарія жила боями, її правителя кровопролиття не засмутить.

– О, синку, і ти тут. Нарешті взявся за розум? Я радий. Ти знайомий із Кицькою?

«Вже з цілим котячим виводком познайомився», – Тир би й хотів удати, що нічого не чув, але губернатор теж помітив близькі неприємності і без вибачень залишив свою даму під кущем жасмину.

– Ти чому у формі? Ходімо. – Ді Емшис ляснув Тира по плечу, спрямовуючи убік від його маршруту. – Зробимо з тебе людину. Саме час почати розважатися достойно. Досить і того, що твій начальник як з ланцюга зірвався, баламутить народ.

– Це ви вбили Сірого Чу? – крижаним тоном поцікавився Тир, ледве стримуючи обурення.

Він не збирався перти напролом і точно не хотів давати губернатору час ґрунтовно підготуватися до серйозного допиту, але все довкола діяло на нерви, виводило з рівноваги, дражнило й ображало самим своїм існуванням.

Лицеміри посміхалися одне одному, а за спиною обливали помиями, на людях поводилися з честю, а за зачиненими дверима місили бруд й запасалися камінням, засуджували – й ігнорували колоду у своєму ж оці!

– Ні, – спокійно сказав губернатор, знімаючи обсипаний зеленуватим пилком сіро-блакитний піджак. З тіні одразу ж з’явився слуга і подав йому інший – того ж кольору та крою. – У мене не було ні причин це робити, ні причин робити це прилюдно, ні причин особисто бруднити руки. Якби я хотів когось позбутися, його б не знайшли ніколи. Хвилюєшся за мене? Думаєш, синок Сірого Чу прибіг по мою душу? Хм… Тобі не здається, що я маю вдягнути світліші штани? У цих я виглядаю як провінційний сноб.

– А це не так?

– По-моєму, ти встав не з тієї ноги. Тобі не завадить випити. Нікому не завадить.

Тир випустив хлопця з антикварною шаблею з поля зору, і це заслуговувало значно більшої уваги, ніж губернатор і його самолюбування.

– Молодого Чу перехопила охорона, – підказав ді Емшис. – Адже ми не хочемо турбувати короля, от і стежимо за кожним гостем індивідуально.

– Я цього не бачив.

– Ясна річ, інакше вони не побачили б платні. Це вище товариство, синку. Тут поважають скандали, але не драми. І, знаєш… Все-таки чорні штани – це нормально. Ну, питай.

– Про що?

– Про те, чи я помітив, що Сірий Чу мертвий. Хіба ти маєш інші питання? Кицько, брись.

Дівчина, що могла б перемогти в конкурсі на наймінімалістичніше вбрання, навіть поглядом не висловила свого невдоволення, лише підморгнула Тиру, що намагався подумки відокремити зерна від полови в словах губернатора, і елегантною ходою попливла геть, ніби розчинившись у сутінках алеї.