17.4

– Я залишу тебе ненадовго, мамо. Дивись, он сестри Плац, і їм дуже весело.

– Їм завжди весело, неробам, – відмахнулася мати. – Розважайся, синку, – пом’якшала майже одразу ж. – Про мене не турбуйся, я не пропаду. Тут усі свої. І якихось особливих церемоній, я так розумію, не планується. Як завжди.

– Я ненадовго, – повторив Тир і впевнено кинувся крізь повільний натовп, що снував туди-сюди в очікуванні незрозуміло чого.

Він вдягнув парадну форму, що до сьогоднішнього дня не знадобилася жодного разу. Урлук не уточнював щодо одягу, тож Тир пішов на компроміс зі своїми внутрішніми демонами, які вимагали бунту. Він тут на службі, а не через примусове запрошення, і крапка.

Говорити з пані ді Емшис сенсу не було – вона успішно вдавала, що ні Аташі Тир, ні її сина не існує. Тир таки кивнув їй, і здивувався, коли ця велична, ніби позбавлена ​​віку жінка в темно-зеленій шовковій сукні махнула головою у відповідь.

Вона стояла біля декоративного фонтанчика з питною водою і нервово смикала чорні рукавички. Бризки летіли на її туфлі та поділ, але Хаоса ді Емшис цього не помічала. Вона дивилася на молоду алею, що тяглася від огорожі до південної стіни особняка, і часто моргала. На щоках жінки блищали краплі вологи – чи то сльози, чи від фонтану. Напевно, вода… Волосся навколо обличчя теж було мокре, і Тир припустив, що дружина губернатора вмилася, рятуючись від спеки, – і наплювавши на суспільну думку, чого раніше не дозволяла собі ніколи.

– Я бачу, що ви на мене дивитеся, юначе, – прозвучало роздратовано. – Чого вам?

– Я з поліції, – сказав очевидне Тир.

Він не очікував, що Хаоса ді Емшис заговорить до нього. Не в цьому житті. Її позиція не змінювалася протягом двадцяти років.

– Хіба не з утроби коханки мого чоловіка? – зареготала жінка, і Тир запізно зрозумів, що вона п’яна. – Це зараз добре, контрацептиви на кожному кроці, бери і гріши собі на втіху, а раніше покладалися на удачу. То чого вам?! – У голосі співрозмовниці прорізалася агресія.

– Десять років тому у пана ді Емшиса та Астора була суперечка через дівчину на прізвисько «Кицька»? – випалив Тир, бо на алеї, якраз у полі зору Хаоси ді Емшис, милувалися губернатор і та сама Кицька з ресторану «Шлях королів».

– Та ви що, змовилися? – вигукнула жінка і несподівано прудко заліпила Тиру ляпаса. – Спочатку Каял образив мене в моєму домі, тепер ти, виродок без роду без племені, паплюжиш ім’я мого сина! Астор ніколи не зв’язався б із продажною дівкою, зрозуміло вам?! Він був дуже розбірливий і намагався прищепити добрий смак батькові, але того й могила не виправить. Єдиний конфлікт між Астором та Отісом стався через брудну безпритульницю, яку мій чоловік притяг звідкілясь додому в пориві благодійності, а син викинув за двері. Мій хлопчик знався на людях і знав, з ким не треба мати справ!

– Це й була неповнолітня Літа Прін на прізвисько «Кицька», – зауважив Тир, потираючи щоку.

– Це була вошива бездомна шавка, що облизувалася на безплатну їжу! На дно вона скотилася набагато пізніше! Гнила порода!

Пані ді Емшис помітно хиталася, її хаотичні рухи руками почали привертати увагу гостей, і Тир вирішив, що користі від розмови не буде – одні смертельні образи. З її боку, звісно. Сам він відчував до цієї нещасної жінки лише жалість.

– Ви хочете сказати, що Астор не мав… кхм… романтичної прихильності? – спробував закинути наживку востаннє, не очікуючи почути нічого зрозумілого.

– Астор вподобав Амаду ді Лауен, – прозвучало з неприкритою гордістю. – Це гідна дівчина із пристойної родини. Вона красива, освічена, з лагідною вдачею і зразковими манерами. Амада підходила Астору за віком. Вони були такою чарівною парою, – додала пані ді Емшис після короткої паузи. – Ах, як жорстока доля…

«Були парою, поки Амаду не видали заміж за старого банкіра Рахентена заради родового маєтку», – Тир підібрав щелепу і ухилився від чергового ляпаса, причину якого дружина губернатора не озвучила.

– Перепрошую, я на службі, – сказав очевидну брехню і подумки вилаяв себе за безглузді виправдання.

Краще б просто змовчав. Хаоса ді Емшис з’їлась як бабця Клю на санінспекцію, і довелося з ганьбою відступити, даючи їй час і простір, щоб опанувати себе. Ще й Лювіх прибіг із нагадуванням про те, що король не любить скандали…

Спокою це не принесло – навпаки, жінка розійшлася не на жарт, і лише умовляння її батька, шановного судді Міоша ді Рама, змусили її зменшити гучність лементу.