Розділ 16.1. Останній притулок

Шиль почувалася злодійкою, зрадницею та розпусницею.

Вона вкрала. Таке не можна пробачити, і не важливо, що метою були знання, а не нажива. Та й які знання!

Книжка під назвою «Основи сучасного шлюбу» не містила алфавіту карнаїтів. У ній про чаклунів навіть не згадувалось. Але саме вона впала в очі із сотень книг на полицях королеви. До неї немов підштовхнув якийсь злий дух!

Цей самий дух заважав займатися проханням інспектора Тира, хоча пані Аташа знайшла у подруг ключ до шифру, зробила холодний чай, напекла пиріжків із ваніллю, облаштувала столик у саду і навіть винесла парасольку від сонця… Все для зручності гості!

Та тепер саме господиня будинку мучилась над нерозбірливим почерком лікаря і заповнювала чисті аркуші маленькими акуратними літерками. Шиль послалася на головний біль і сховалася в тій кімнатці, де вчора провела половину ночі.

Совість гризла без жалю, страх викриття мучив душу. Головою Шиль розуміла, що Вайола лін Артен ніколи в житті не помітить зникнення запиленої книги, виданої понад пів століття тому на дешевому папері, та й Аташа Тир не увірветься до гості без стуку, але серце завмирало від кожного шереху.

Здавалося, весь світ готовий вказувати пальцем на принцесу Шиліміель, що наплювала на пристойності та читає справжнісіньку розпусту. Читає з цікавістю, бо вперше бачить книгу про стосунки, не призначену для дітей дошкільного віку. Читає і не вірить, що люди справді займаються цим для задоволення. Читає – і шкодує, що нема кому поставити незручне запитання.

Воно коротке і просте. Чи правду кажу редактор? Хто-небудь, хто заслуговує на довіру, може підтвердити його слова? Аж раптом це все написано, щоб обдурити наївних дівчат, дати їм гарну казку, загнати в пастку марних очікувань?

У повчальних книгах наставниць звеличувалися піднесені жертовні стосунки. Їхнім апогеєм був боязкий поцілунок, а продовженням – священні узи шлюбу та виснажливий подружній обов’язок, нагорода за виконання якого – нове життя.

Але тут!..

Ну гаразд, Шиль і раніше здогадувалася, що плотські втіхи на радість багатьом чоловікам, вони готові бігати за кожною спідницею.

Нічого дивного, це ж чоловіки. Наставниця Марта казала, що вони недалеко відійшли від тварин. А у вкраденій книзі стверджувалося, що жінки не менше схильні до поклику тіла і теж здатні отримувати насолоду від тих примітивних рухів.

Правда це чи ні?

Якщо правда… Якщо люди знаходять одне одного не заради спільної справи, продовження роду, підвищення соціального статусу, фінансових рішень тощо… Якщо «заміж» можна йти не від розпачу, не з почуття обов’язку і не тому, що вік такий, кудись же треба себе діти, всі так роблять… Якщо стосунки можуть приносити не лише душевне задоволення?

Шиль була розгублена. Досі вона розглядала шлюб як спосіб порятунку від ельхарського короля, таке-от «менше зло», але прямо перед нею чорним по білому доводилося: на цій території є багато незвіданого і не можна гарячкувати, щоб потім не пошкодувати через власну поспішність.

Під час обіду пані Тир повідомила, що прочитала перший щоденник повністю й записала його «своїми словами», щоб було швидше. Її син, звісно, просив не про це, але мати краще знає. Вона зробила список імен та подій. Якщо котресь із них зацікавить поліцію, можна буде уточнити деталі.

Лікар вирізнявся багатослівністю та емоційністю. Викинути з його опусів «воду», і не залишиться майже нічого!

Пані Тир пропонувала Шиль зробити те ж саме з другим щоденником і до вечора закінчити роботу. Господиня будинку вважала, що якщо вона, неосвічена і лінива, перегортає сторінки одну за іншою, то й у вченої гості з материка не виникне проблем із читанням.

Шиль сховала поцуплену книгу під матрац, але це не допомогло. Завдання не давалося, хоч ти трісни! Аташа Тир запросто бачила на місці карнаїтських символів звичайні літери і читала шифр як газетний текст, а от у принцеси Шиліміель виявилася жахлива несприйнятливість до іноземних мов.

Програючи домогосподарці середніх років, вона почувалася огидно і не знала, як викрутитись.

Шиль ніколи не доводилося швидко вчитися. Чим наполегливіше вона старалася, тим невідворотніше з пам’яті вивітрювалися карнаїтські знаки.

– Не проходить ваша голова? – співчутливо запитала господиня, бачачи, що допомоги від гості ніякої. – Це на погоду. Згадаєте ще мої слова, гроза буде, якої давно не було. Небо аж чорне… Наче розчавити хоче, просто жахіття насувається.

Шиль не хотіла ні брехати, ні зізнаватись, що нічого не виходить, але важкий вибір назрівав. Вона вже схилялася до першого варіанту (нездужання – зручна відмовка, навіть наставниці її поважали), коли ззовні прийшов порятунок від незручних питань.

У двері постукали, і в цьому стукоті було щось тривожне. Складалося враження, що відгукнутися потрібно обов’язково, інакше візитер ритмічно гамселитиме мідним молотком до самого вечора.

– Відкрито! – крикнула пані Тир, хоча її син наполегливо радив замикатися і не ризикувати даремно.

Шиль, до речі, виконувала його рекомендації, тому їй довелося тихо прослизнути на веранду і відсунути засув, намагаючись не брязкати ним занадто голосно.