15.3

– Я бачила, як ти дивилася на Віто, розпусна маленька погань, – без передмов випалила вона в кімнаті для допитів. – Не смій! Він належить лише мені. Він мій раб навіки. Мій!

– Який цікавий погляд на шлюб, – хмикнула я.

– Ти анітрохи не змінилася! Брехуха! А я витягла його з боргової ями і нікому не віддам. Мені потрібен чоловік у домі. Моєму синові потрібен батько!

– Отже, справи з готелем ідуть добре?

Якщо чесно, на побут Ілінор мені було начхати, але «Жайворонки» – спадок старого Чима. Я хотіла вірити, що готель не збанкрутує. Та й малий Торен не винен, що його мати обрала головним ворогом саме мене.

Тобто він уже не малий… Діти швидко ростуть і вбирають настрої оточення.

– Не так добре, як у вас, королево Вайоло, – зло блиснула зубами співрозмовниця, – але на життя вистачало. Всього вистачало, поки ви та ваші посіпаки не розпочали війну з Ілесією!

Я вельми терпляча. Майже завжди! Ну справді, я тренуюся постійно. Айлон, урлуки, Ламбе… Лікаря можна рахувати за двох, у нього талант тріпати нерви, але я знаю, де він зламався, і знаю, що він дратує людей несвідомо.

Я хочу, щоб Ламбе повернувся у звичайне життя, і готова підтакувати йому скільки треба. Він старається щосили заради дочки, і останнім часом йому вдається балансувати на межі. Впевнена, одного разу лікар стане тим Ламбе, якого Аєрські острови знали років двадцять тому. Для нього це важливо. Він радий кожному дню, проведеному у мирі із собою.

У Ілінор Роу теж було важке життя, що дуже позначилося на її характері. Але, на відміну від Ламбе, вона насолоджувалася звуком свого верескливого голосу.

Я довго не могла зрозуміти, чому змушую себе їй співчувати, не маючи в серці нічого, крім досади, а потім мені сяйнуло: Ілінор відштовхує людей не тому що боїться обпектись, а тому що їй подобається завдавати болю.

Ілінор била першою не зі страху, але дійшло це до мене запізно. Ось і зараз вона сиділа за залізним столом, чинно склавши перед собою руки в напівпрозорих чорних рукавичках, і свердлила поглядом район мого пупа. Ілінор знала, що за брехню про Ельхарію не похвалять, проте була впевнена: я покірно стерплю все, бо в нас є спільне минуле.

Ми давно знайомі, у неї дитина… Колись я багато на що заплющувала очі зі співчуття, але відтоді минули роки. Я вже розрізняла по-справжньому нещасних людей і тих, кому інші вічно щось винні.

– У ваших офіційних свідченнях стільки ж брехні? – холодно запитала я.

Ілінор гордо підняла голову, але відвела погляд. Вона сильно схудла, модна нині сукня з прямим силуетом висіла на ній, як на вішалці. Гострі ключиці випирали з глибокого вирізу, тонку шию ніби пригинало намисто з великими намистинами, що прикривало темні плями на шкірі.

Синці? Наслідки опіків? Можливо, хвороба?

Я не хотіла знати. Раніше я намагалася допомогти Ілінор, потім – хоча б порозумітися, тепер – отримати відповіді.

– У мене невеликі труднощі з поверненням до Ілесії, – уривчасто сказала співрозмовниця. – Мої активи там. Нерухомість. Заощадження. Син. Я довіряю управителю, проте тут, на цих проклятих островах, мені не вистачає коштів.

– Ближче до справи, будь ласка.

– Я прийшла щодо Сірого Чу, – не змінюючи тону, повідомила Ілінор. – Але я можу розповісти не лише про той день, коли місто вітало Ельхарію.

Я не повірила власним вухам. Ілінор Роу вирішила бути корисною? Десь в океані здохла найбільша риба-клі.

– Чудово, покличу інспектора. Не хочете води? – На радощах я забула про неприязнь. – Чай не пропоную, він… закінчився, – пролунало кострубато.

– Я можу розповісти про те, що сталося дев’ятнадцять років тому.

Геніально. Ми повернулися до цього. Нарешті.

У семи- чи восьмирічному віці я нібито розказала своїй тодішній гувернантці Ілінор Роу про труп у городі бабці Клю, чим знищила їхні стосунки з лікарем Ламбе. Ілінор утекла, Ламбе спився, а винен хто? Правильно, я.

– Упевнена, всім буде дуже цікаво. Води?

– Я можу і не говорити, – з натяком промовила Ілінор. – В обмін на невелику допомогу.

Іноді до мене довго доходить. Я пів хвилини мовчала, перш ніж у мозку щось клацнуло і все стало на свої місця.

Шантаж. Як мило! І чого ж я мала боятися? Та навіть якби в дошкільному віці я когось убила, жоден суд не притягнув би мене до відповідальності зараз, майже через два десятиліття.

– Домовились. А за подвійну винагороду ви розповісте, у чому суть?

– Бути такого не може, щоб ти… щоб ви не пам’ятали, королево, – фальшиво забелькотіла Ілінор.

Не інакше як блиск обіцяних грошей додав їй ввічливості. Звучало це ще мерзотніше, ніж образи.

– Може, – відрізала я. – Є що сказати?

Вона насторожено озирнулася, поманила мене ближче й урочисто повідала Таємницю з великої літери.