15.2

– Ти надовго? – запитала я Айлона, повернувши пристойну дистанцію.

– Я вже тобі набрид? – відповів питанням він.

– Ти – моє минуле, а я не люблю колупатися в ранах.

– Значить, рани?.. Тобі не байдуже?

– Розумій як хочеш. Зустрічей уникати не буду, повторювати помилки – теж. І я розберуся з Джиммі.

Безглуздо вдавати, що нічого не було і це «нічого» ніяк на мене не вплинуло. Але ще дурніше чіплятися за спогади. Я бачила межу між бажаним та можливим, і я збиралася переступити її з найменшими втратами.

– Вашого покійника проткнули звичайною зброєю на очах у натовпу. Чому ти ходиш одна, чапле?

Звертання різало слух. «Чаплею» я була для людей, які десять років заміняли мені сім’ю. Ді Крайн, Олівія, Одновухий Чим, навіть нестерпний Ламбе… І Айлон. Якось непомітно він проліз у цей список. Треба гнати його звідти чимшвидше!

– Я відпустила Джиммі.

– За які заслуги?

– За вірність.

Слова злетіли з губ, перш ніж я згадала про ілеську принцесу. Називається, вибрала причину… Наче я схвалювала його дії!

– Правильно буде – на зло мені, – заперечив Айлон, – але урлука не можна взяти і звільнити. Вони – іграшки творця. Якби все було так просто, їх би не штампували пачками.

– Вони переживуть нас обох.

– Подивимося.

Це мені не сподобалось. У Айлона вистачає диких ідей. Раніше більшу частину з них я викорінювала здоровим глуздом або умовляннями, а зараз у нього розв’язані руки.

– Урлуки – моя турбота, – підтвердив він найгірші побоювання. – А до тебе прийшла та істерична жінка у воронячому вбранні. Можеш не поспішати, я почекаю.

– А треба?

Я не уточнювала, що саме. Айлон не дурень.

– Ти все ще моя дружина, чапле. Моя дружина та піддана. Я маю право на діалог.

– Визначся спочатку, дружина чи піддана. Це взаємовиключні поняття.

– Для всього світу ні.

– Але для урлуків – так. Поки в Ельхарії рушійна сила – вони, будь такий ласкавий або рахуватися зі мною, або відпустити мене.

Айлон розвернувся на п’ятах.

– Тебе ніхто й не тримає, – кинув через плече. – Бажаю щастя у новому житті.

Він пройшов повз Ілінор Роу, що валялася на лаві в позі в’яленої риби-імки, скочив на коня зі стайні губернатора…

Здається, я його розлютила.

Чим?

Гадки не маю.

Я не вмію грати у всі ці ігри з удаванням і сюсюканням. Точніше, вмію – перед ворогами. Але Айлон не заслужив обману. Ми маємо розбіжності, головна з яких полягає в тому, що я і не лаорнійської крові, і не королівської. Чесність – єдине, що скріплювало наш крихкий нерівний союз. Я не збиралася зраджувати це маніпуляціями.

– Я надішлю папери, – холодно сказав Айлон із сідла.

– Давно пора. Дякую.

Коня він не пришпорив, бо з-за густого вічнозеленого чагарника вийшов зовсім ніякий Носатий Мурша і пошкандибав до лави.

– Я загубився, – сказав жалібно. – Я маленька самотня піщинка у безкраїх просторах жорстокого світу…

Я пирхнула, уявивши, як Ромі Матеньро шукатиме пропажу, і посадила Муршу поряд із Ілінор Роу. Тінь, вітерець, гіркий запах сонцельків… У лікарні до цих «ліків» ставляться скептично, але я не раз бачила наслідки уку-ука. Протиотрути немає, шлунок промивати занадто пізно. Організм має впоратися самостійно. Головне: забезпечити йому комфортні умови та підтримку.

А природа в нас і справді цілюща. Щойно Мурша, збиваючи неслухняними кінцівками молоді гілки давно відцвілого бузку, впав на лаву і захихотів, сховав обличчя під кашкетом, стан Ілінор Роу покращився настільки, що вона підхопилась і обрушилася на мене з приводу наркоманів у пристойному товаристві.

Це вже було і не смішно, і не стерпно. Я покликала Піта Кайю, щоб він наглянув за Муршею, і відвела Ілінор у кімнату для допитів.

А що? Зручне приміщення. У ньому вбили одного з перших губернаторів років двісті тому.

Наречений теж рвався туди, але, тільки-но потрапивши в казенні стіни, Ілінор остаточно вийшла з образу беззахисної жінки і різко вказала «любому» на його місце. Розташовувалося воно там, де високоповажний Віто (каюся, прізвище я забула) не заважав, не підслуховував і був у зоні досяжності для скарг.

Він скорився без заперечень, але обдарував нас таким поглядом… Брр! У серійних убивць доброти трохи більше. Не хотіла б опинитися поруч із ним, коли він зірветься. Можу заприсягтися, це – питання часу. Ілінор і святого доведе до гріха.

І що вона знайшла у цьому похмурому бугаї – дрібному землевласнику з материка? На вигляд він був просто довбень. Обличчя простакувате, та ще й малорухливе, через що здавалося загальмованим. Ніс кривий, губи як оладки, щелепа надто важка, шкіра в шрамиках.

Елегантність? Прочерк.