14.4

– Це орнамент карнаїтів. – Погладив пальцем завитки шпильки. – Але, знаєте… Якби не магія, я назвав би це якісною підробкою, стилізацією під чаклунські часи. Дитинко, – начальник поманив Вайолу ближче, інтерес до Тира було втрачено, – що нам чекати від візиту короля?

– Пафос, – без роздумів відповіла королева. – Айлон любить видовищність. Він уже награвся в інкогніто, тепер час явлення владики до народу. Дивимось і захоплюємося в міру таланту.

Начальник невизначено хитнув сивою головою, але розвивати тему не став. Було помітно, що глузливий тон доньки йому не сподобався. Воно й ясно: покинута жінка – не найкраща порадниця, у ній говорить образа, а не раціоналізм.

– Тату, Айлон не принесе проблем, обіцяю. – Вайола по-своєму витлумачила напруженість моменту. – Він покрасується день чи два і повернеться до Ельхарії. Його стихія там, серед урлуків, що коряться беззаперечно.

– Вас це засмучує, – зі співчуттям промовив Тир, помітивши, що лін Артен уже поринув у свої думки і випав із розмови. – Нічого, все минає.

– Дуже сумніваюся, що Айлон самоусунеться і дозволить урлукам жити так, як вони жили десять тисяч років без його участі, – відрізала королева. – Але люди не вічні, лаорнійська магія тим паче, а урлуки – щось на кшталт того. Прикро, що я не побачу розквіту їхньої цивілізації. Вони чекали короля як бога, дочекалися, зрозуміли, що й без нього справлялися непогано, а тепер танцюють під його дудку, бо він їхній творець. Ненавиджу авторитарні суспільства. З мене була погана королева, інспекторе Тир, знаєте?

«Здогадувався», – ледь не ляпнув Тир, проте Вайола не чекала відповіді.

– Тату! – Вона підійшла до столу і смикнула батька за бороду, привертаючи увагу. – Можна, я візьму цю цяцьку, – вказала на знаряддя вбивства, – і покваплю Айлона? Мені не подобається, що вона тут. Через неї всіх нас ледь не отруїли. Не заперечуй! Судячи з Мурші, доза була смішна, але твоєму серцю вистачило б і такої.

– Не думаю, що вбивця хотів моєї смерті. – Лін Артен накрив шпильку рукою, не дозволяючи взяти. – І не думаю, що розгулювати з цим, – він хитнув срібну квітку, – гарна ідея. Ми підемо легким шляхом: діждемося короля. Навіть якщо губернатор організує урочистий прийом, що затягнеться до завтрашнього ранку, ми не ризикуватимемо. І… Ти тільки не ображайся, дитинко, насправді я нічого в цьому не тямлю… Ти впевнена, що одяг із поліцейського фонду допомоги злиденним пасує для зустрічі з королем Ельхарії? Ніч була важка, ніхто не заперечує, але головним зазвичай на таке начхати.

Королева наморщила ніс і з сумнівом оглянула себе в маленьке кишенькове дзеркальце. Тира вона зовсім не соромилася, ніби і в думках не розглядала його як чоловіка. Це трохи зачіпало за живе.

– Ти маєш рацію, тату. Як завжди… Піду знайду щось без дірок від куль, – нарешті вирішила Вайола. – І хто примудрився продірявити конфіскат? Дивовижно. Не хочеш повернути обов’язкові уроки стрільби? Мені б вони також не завадили.

Коли королева виходила, протяг підняв фіранку і відкрив вікно. Тир побачив, як на перехресті зупинився поліцейський екіпаж. Звідти вивалився Носатий Мурша і за підтримки Ромі Матеньро дошкандибав до кущів. Здається, його знудило.

Секретарю не позаздриш… Завжди такий охайний, майже як франт, він уникав брудної роботи, але за потреби був де накажуть. Стара школа!

Занавіска хитнулася ще раз, і Тир забув про невезучого патрульного.

Від центру мчали три вершники на білосніжних конях явно зі стайні губернатора. Лювіха і Маньо Тир упізнав відразу, а для ідентифікації чоловіка, що скакав на чолі, знадобилися додаткові секунди.

Той зовсім не був схожий на примхливого розпатланого типа, що ночував у гостьовій кімнаті лін Артенів. Жодна риса не дозволяла запідозрити, що він здатний на самоіронію та великодушність. Пряма спина, скупі рухи, обличчя, що ніколи не знало милосердя… І обладунки: чорні, блискучі, з витравленими візерунками та державним гербом на грудях. Мабуть, не важкі, але погляди вони приковували – і не відпускали.

Чомусь Тир не вважав їх позерством. Від них віяло такою давниною, що тремтіло нутро. Вони були символом утраченої епохи, свідченням величі, якої не залишилося навіть у легендах.

Ритуальне вбрання? Чи захист від магії? Кулю обладунки не зупинять, та й спис навряд чи…

– О, на дощ збирається? – Лін Артен повернувся до вікна, але вершники вже зникли за густими кипарисами. – Добре було б. Посуха нам не потрібна.

Тільки після його слів Тир помітив, що небо потемніло. Чорні хмари наче йшли за королем. Вони купчилися далеко на сході. Грому ще не було чути, проте не залишалося сумнівів, де вибухне гроза.