14.2

***

Млявий, небалакучий, зовсім на себе не схожий Носатий Мурша зустрів Тира повідомленням про те, що начальник чекає в кабінеті, і втратив інтерес до всього світу. Виглядав він кепсько – сутулі плечі, опущена голова, бліда шкіра, до крові потріскані губи… Наче від учора, коли Мурша випромінював здоров’я і розносив плітки швидше, ніж встигав додумувати яскраві деталі, минули тижні. Прибиральниця попросила його забратися зі шляху швабри, але він не зумів навіть відсунути ноги і не розсердився, коли брудна вода заляпала черевики.

– Ви захворіли? – співчутливо запитав Тир і подумки вибачився за те, що вночі сварив підлеглого за лінощі.

Через зміну влади поповнення штату, що розбігся хто куди, йшло геть погано. Лін Артен просив усіх співробітників, придатних до роботи, виявити розуміння і старатися за двох. Носатий Мурша був у перших лавах активістів. Схоже, для його самопочуття це не минуло даремно.

– Ох, інспекторе, ви й не повірите… Мене бабця Клю прокляла, бо я зібрав своїм кроликам поламану капусту. Каже, краще б усе згнило, і я разом із ним. То мене всю ніч трясло, а недавно зовсім скрутило…

– Чому ви не в лікарні?

Мурша гірко зітхнув, витер піт з чола.

– Не можу, – сказав із мукою. – Тут королева, і вона розповідає про короля таке! Аж вуха трубочками скручуються.

– Хіба вона не в кабінеті начальника? – здивувався Тир.

У його розумінні потайлива Вайола лін Артен – остання у списку тих, хто ділитиметься особистим із головним пліткарем острова. Кабінет розташовувався наприкінці коридору, далі – лише сховище доказів та великий зал для нарад. Щоб почути з приймальні, що там відбувається, треба бути чарівником.

– Угум, – погодився Мурша. – Але я їм чай носив і зараз знову понесу.

– Чай? Його ж інспектор Ойлаф вкрав, коли звільнився.

Тир сумнівався, що запаси встигли поповнити. Було не до того. Спочатку Сірий Чу, потім повірений Шаран Занг… Лін Артен домовився, щоб співробітники, які залишилися на службі, їли в сусідній забігайлівці за державний кошт.

– Чай є, нова банка, губернатор передав, – заперечив Мурша. – Чорний, крупнолистовий, дуже ароматний. Добре, що я встиг спробувати його до того, як мене наздогнала помста бабки Клю. Зараз не відчуваю ні смаку, ні запаху… Ходжу, як овоч.

Тир втратив дар мови. Він дивився у згаслі очі Мурші і подумки формулював свою першу ініціативу на новій посаді: обов’язковий тест на інтелект для всіх без винятку!

– Негайно кличте лікаря! – пролунало з легкою ноткою істеричності. – Це уку-ука-рі!

– Отрута? – не повірив Мурша. – Звідки? Я навіть пилок не нюхав… Давно вже не нюхав… Взагалі не нюхав… Ніколи не… Я закон шаную.

– У прокляття повірити легше?! – остаточно оскаженів Тир. – Негайно до лікаря!

– Сірого Чу вбили магією. Вона поруч, – затявся патрульний. – Але якщо хочете, я схожу в лікарню, – здався він, побачивши озвіріле обличчя співрозмовника. – Ще разочок віднесу чай – і схожу.

До Тира нарешті дійшло: Мурша дивний, настирливий, нестерпний, проте не дурний. Це й справді уку-ука. Час іде на хвилини, якщо вже не скінчився. Уку-ука всмоктується вельми швидко.

– Що за ґвалт? – З кабінету лін Артена вийшов Ромі Матеньро і зробив крок до приймальні. – Чому ви влаштували дитячі розбірки?

Тир коротко описав ситуацію, та так натхненно, що сам Носатий Мурша перейнявся важливістю моменту і запанікував.

– Інспекторе! Пане секретар! Ви знаєте, що треба робити?

Бурхлива молодість поліцейського секретаря зробила його експертом у найнесподіваніших питаннях.

– Пити воду з вугіллям, поки не одужаєте, – впевнено збрехав Ромі Матеньро, бачачи, що патрульний готовий розпрощатися з життям від самого страху. – Ходімо, Муршо, знайдемо вам лікування.

Він повів Муршу в прибудову, що служила імпровізованою кухонькою, й попутно звелів Піту Кайї готувати екіпаж, а Тир переступив поріг кабінету лін Артена.

Начальник сидів за столом, притиснувши ліктями папери з кривими рукописними рядками. Тир впізнав і свою мазню… Від інших вона відрізнялася підвищеною кількістю виправлень і виглядала як робота двієчника з граматики.

– Від уку-ука-рі немає протиотрути. – Вайола стояла біля вікна, що виходило на зелений дворик, і дивилася в далечінь – на головну вулицю, що ховалася за ґратчастою огорожею та вишневими деревами. На королеві була картата сорочка і сині штани із щільної грубої тканини, на голові – хустка, пов’язана на піратський манер. – Ти або впораєшся з отрутою, або ні, але якщо вижив одразу, шанси дуже високі.

Вона виглядала як героїня модної нині вистави про дівчину, що переодяглася чоловіком і робить військову кар’єру. Головну героїню завжди грає підкреслено жіночна актриса, щоб глядач ні на мить не засумнівався у статевій приналежності її персонажа, але на сцені всі вдають, ніби нічого незвичайного не відбувається.