13.4

– Допомогти, красуне? Чому ти зупинилася? – нарешті сказав чоловік і зім’яв приготовану сорочку, шпурнув її до дверей. – Це тобі не треба. Сьогодні я не налаштований на довгі прелюдії.

– Я… Я… – Шиль не вдавалося ні заговорити розбірливо, ні відступити геть. Вона впізнала голос. І обличчя, хоча місяць знову пірнув за хмари і в кімнаті помітно потемніло. – В… Ваша…

– Та я вже зрозумів, що ти «моя». Давай швидше покінчимо з цим, спати хочеться.

Шиль повільно позадкувала.

– Я… Ваша…

– Пропустімо той момент, коли я тебе вмовляю і спокушаю. Мені ліньки.

– Ваша величносте! Це помилка! – прохрипіла Шиль, краєм свідомості розуміючи, що має змінити траєкторію, інакше вріжеться в шафу, але ноги рухалися ніби самі собою. – Я не хотіла… Я більше так не буду!

– Ти не з нащадків лаорнійців? – глузливо уточнив король Ельхарії, підсовуючи подушку собі під лікоть.

– Не знаю…

– Урлуки знають. Вони б не пропустили тебе без причини.

– Вони дивилися на зорі! – Шиль мало не плакала. – На крандаїлів! Вони мене не бачили…

– Угу, звісно. І прислала тебе не Вайола? – сарказму в голосі Айлона вистачило б на все місто.

– Ні! – Шиль відчула лопатками край дверей шафи, проте не зуміла зупинитися. – Нічого такого, клянусь!

– А що ж ти тут робиш?

– Живу… – пролунало так жалібно, що на очі навернулися сльози. – Це моя кімната… Мої речі… Вони всі тут!

Король різко сів. Простирадло сповзло, оголивши його торс, і Шиль рвонулася назад – куди завгодно, аби подалі від Айлона, що, схоже, збирався встати.

Ступня потрапила в шафу, вішалки вдарили по шиї… Шиль скрикнула і навалилася на задню стінку. Шафа хитнулася, дверцята зачинилися, неакуратно вбитий цвях вп’явся в плече, гострий куточок товстої книги подряпав кісточку. Доля й далі знущалася!

– Гей, дивачко, тебе як звати?

– Ш… Ши… Ши Міль! Я просто гостя! І я наречена інспектора Тирішера Тира!

– Аж цілого інспектора? Ого, то це ж кардинально все міняє, – іронічно промовив король, притулившись до шафи. – Друга година ночі, між іншим. Де ж ти була, госте?

– У нареченого, – випалила Шиль на одному подиху. – В нас усе серйозно. Ми проводимо разом… Емм… Ну… Ночі. Разом. Проводимо.

– Тобто ти хочеш сказати, що Вайола зіштовхує нас без твоєї згоди? – недовірливо поцікавився Айлон. – Це на неї не схоже.

– Ні! Це просто збіг, ваша величносте. Збіг! Випадковість. Ніхто не винен!

– Те, що в тобі кров лаорнійців, теж випадковість?

– Так… Так. Так!

– Я не глухий, Ши Міль, і я не кусаюся, – більш м’яким тоном промовив король. – Але ліжко моє. Досить і того, що я віддав свій будинок божевільному лікарю.

– Кімната королеви нагорі, – несміливим шепотом підказала Шиль.

– Кімната, де сталося вбивство? Та сама постіль? Ні, дякую. Що, вилазити не будеш?

Вона торкнулася кінчиками пальців краю дверей.

– Вибачте, ваша величносте… – голос зрадницьки тремтів. – Мені й тут добре.

– Ого, невже я зустрів дівчину, якій не подобається марна розкіш королівських палат? – Айлон уже відкрито насміхався. – Та ще й із дітей Лаорнії… Чи це не доля?

– Ні! – Шиль учили вести діалоги з людьми при владі, але з голови геть-чисто вивітрилося все, крім страху. – Я обожнюю розкіш! Обожнюю! Золото, діаманти, шовк, полуничний крем! Просто мені подобаються шафи… Ваша величносте, шафи!

Король засміявся і відійшов до ліжка.

– Втікатимеш – не стукай дверима, – сказав, влаштовуючись на колишньому місці. – Май на увазі: прийдеш до мене втретє – у збіг я не повірю. Приємних снів.

– П… При…

– Притихни. У мого терпіння дуже тонкі межі, а сьогодні їх випробовували всі, кому не ліньки.

Шиль регулювала кожен свій вдих і видих доти, доки Айлон не перестав крутитися і не засопів розмірено. Вона спробувала відчинити дверцята, але завіси тоненько рипнули, і король захропів, неспокійно повернувся уві сні.

Більше Шиль не ризикувала. Сиділа нерухомо, лиш іноді з великою обережністю розминала затерплі ноги.

Її душила образа на долю, що манила свободою і відразу ж відбирала все. Навіщо так знущатися?! Краще б принцеса Шиліміель потрапила в пункт призначення і не знала іншого життя! З клітки в клітку – і різниця непомітна. То чому ж Шиль дозволили ковтнути трохи свіжого повітря?

Тут, на Аєрських островах, усе було інакшим. Люди бачили одне в одному людей. Вони сміялися з Ши Міль, обговорювали її поза очі, але не вважали порожнім місцем. Вона робила дурниці і потрапляла в неприємності, проте не почувалася в пастці. Навіть у будинку Аташі Тир, де рівень збентеження аж зашкалював, Шиль не боялася, хоча губернатор, Каял лін Артен, королева, Ромі Матеньро (та й будь-яка більш-менш впливова людина) спричиняли побоювання, тому що мали владу.