12.4

Я не відразу зрозуміла, що дивлюся на велосипедне кермо. Спостережливість – не мій сильний бік. Прикро. А ось із нахабством справи значно кращі.

Я відставила скло, щоб не поранитись, і перегнулася через скошене підвіконня, від краю до краю засипане мишачим послідом.

Іржа, пил, павутиння, сперте повітря з домішками плісняви… Сарайчик був захаращений до стелі, у віддалені кутки явно не заглядали роками.

Позаду щось стукнуло. Я сіпнулася, подряпала вухо об цвях… Старію. Раніше я шкірою відчувала травмонебезпечні місця й ухилялася, не замислюючись. Можливо, тільки ця навичка і допомогла мені пережити бурхливе дитинство.

– Я поміняв дошку, – монотонно повідомив Джиммі. – Ще будуть вказівки, королево?

– Можеш дещо дістати, не пошкодивши? – Я навмисне використала питання, а не наказ чи прохання. – Старий велосипед? Він прикиданий мотлохом, звідси не дотягнутися.

– Це чужий дім. Приватна власність.

– Там потенційний доказ!

– На Аєрських островах понад тисяча велосипедів, і це лише куплені офіційно за останні п’ятдесят років.

– У Оссів велосипеда не було. Якщо вони придбали його після моєї втечі, то навіщо запхали в сарай і забули? Це не та річ, яку викидають, якщо набридне, особливо з їхнім рівнем доходу.

– Тобі видніше, – байдуже погодився Джиммі. – Як щодо поліції, свідків та вилучення за всіма правилами?

– Ельхарські правила ще не написані, – огризнулась я, розуміючи, що він має рацію.

– Точно.

Перш ніж я здогадалася, що нічого доброго така поступливість не обіцяє, Джиммі без помітних зусиль видавив кілька дощок зі стіни, і купа іржавого заліза, потерті, гнилого ганчір’я, щурячих гнізд, тирси і бог знає чого ще вивалилася до моїх ніг. Гуркіт здійнявся небувалий, навіть нічні жаби замовкли на кілька хвилин.

– Тримай. – Джиммі спритно витягнув зі сміття велосипед. – Можеш не дякувати. Це те, що ти шукала?

Знати б це напевно… Велосипед як велосипед. У мій час на Аєрських островах у широкому вжитку були дві моделі – «Азалія» для жінок та «Лелека» для чоловіків.

Переді мною стояв «Лелека». Не новий, щодо цього жодних сумнівів. Побитий і пошарпаний, але таких у нас половина. З покращеним багажником (сто десять леосів, Юньчик-кур’єр дуже пишався вкладенням), що звужувало коло пошуку десь до сотні екземплярів.

Дзвінка немає, і це головний натяк на правильність припущення. Єн розфарбував свій дзвінок, намалював на ньому логотип кур’єрської служби. Вельми примітна річ, простіше викинути, ніж замаскувати.

– У ланцюзі шматок синьої тканини, якщо тобі цікаво, – сказав Джиммі.

Уніформа? Одяг із захоронення майже не зберігся. Дізнатися, чи від неї цей клаптик, уже неможливо.

– Ненавиджу таке. Відчуваю, що маю рацію, а довести нічого не можу, – поскаржилась я. – Треба щось придумати, бо Осси викрутяться.

– Думаєш, вони замішані?

– У вбивстві? Навряд… – Я почула тихі скрадливі кроки від будинку сусідів і змінила відповідь: – Стовідсотково вони брали в цьому участь, – заявила голосно. – Не знаю навіть, кого більше шкода. Єн страшенно мучився, але Оссам у ельхарських катівнях буде ще гірше.

Протяжне зітхання, гупання тіла, що впало навзнак… Здається, непритомність. Доведеться зачекати, тому що до Мінні я мала питання. До її чоловіка теж, але він спробував утекти, залишивши безтямну дружину без допомоги. Джиммі наздогнав його біля садової хвіртки, обережно притримав за міцну піжамну куртку з тої ж тканини, що й вузький халатик Мінні.

– Це твій щасливий квиток, королево, – оголосив урлук, скалячись як ненормальний. – Дозволиш мені їх допитувати? У людей такий багатий внутрішній світ… І органів більше, ніж треба для короткого нещасливого життя.

– Не напирай, бо доведеш людину до інфаркту, – прошепотіла я.

– Звісно, не поспішатиму! – гаркнув Джиммі. – Я не дилетант, у мене ніхто ще позапланово не вмирав. Покладися на мене, королево.

Гуп – і землі ще одне тіло. Не Манка Осси – його сина Аксіо, що з войовничими криками кинувся захищати рідний дім, промахнувся повз Джиммі, наступив на задовгу штанину і розтягнувся на доріжці. Прудкий хлопчина. На жаль, надто юний, щоб бути свідком.

Пан Осса рвонувся зі сталевої хватки Джиммі, обдер собі руку об засув хвіртки і здійняв крик. Збіглися всі: тато, Тола, той молодий інспектор, інші сусіди, навіть Лювих, що невідомо як опинився поблизу…

Думаю, нічна пригода не додала мені популярності в очах сторонніх спостерігачів. Аякже, це ж очевидне свавілля влади, що взялася трясти чесних мирних жителів.