12.3

***

Джиммі ніколи не мав схильності до пустої балаканини.

– Ти не шкодуєш, що покинула Айлона, королево? – прямо запитав він, тільки-но я ступила у вестибюль.

– Я не шкодую, що Айлон мене відпустив, – виправила я, подумки все ще перебуваючи на подвір’ї, поруч із товстункою-крандаїлицею та її тямущим сімейством. – Якщо задушевну розмову закінчено, пропоную перейти до вечері.

– Це лише слова.

– Та ні, вечеря чекає, – заперечила я, чудово розуміючи, що Джиммі це не сподобається. – Тола дуже старалася. Грибний соус у неї не виходить, але вона робить його знову і знову. Як гадаєш, у тисячний раз станеться диво?

– Я намагався розібратися, королево. Не моя вина, що ти мені не довіряєш.

– Чому не довіряю? Рецепт простий. Береш усе, що бачиш на полиці з приправами, кидаєш у каструлю і часом навіть не забуваєш додати сіль.

– Я більше не можу дбати про твої інтереси, – гнув своє Джиммі. – Ти сама винна.

Він стояв нерухомо, на фоні вікна це було особливо помітно. «Як урлук», краще й не скажеш. Коли Джиммі приходив із неприємними звістками, то намагався віддалитися, випинав нелюдську суть як попередження.

– Ми продовжуємо сварку? – уточнила я.

Урлуки надавали перевагу визначеності, мені це теж імпонувало.

– Ні. Я намагаюся знайти рішення.

– І як?

– Не впевнений. Ти звільнила мене, то пожинай, що посіяла. Раніше ти затуляла весь світ, а тепер я вільний і не знаю, чого хочу.

– Можу порадити морозиво. У списку моїх бажань це на першому місці.

– Так, мені потрібна порада, – кивнув Джиммі і ступив до задніх дверей, показуючи, що тему закрито. – Айлон іде до тебе, – сказав уже з затіненого саду. – Потім не скаржся, що я не попередив.

 – Ти знаєш, що Айлон робив у поселенні карнаїтів?

Він вдав, що не почув.

Я трохи почекала і… ступила слідом.

Джиммі міг дутися скільки завгодно, але зараз він – моє єдине джерело інформації. Інші урлуки не ослухаються Айлона, а Джиммі в курсі справ і острова, і Ельхарії.

Хто на що вчився, що не зрозуміло? Айлон грав у війну і поплатився ув’язненням поза часом на десять тисяч років, а Джиммі та інші воєначальники ті самі десять тисяч років правили урлуками і організували непогану (нехай і безлюдну) цивілізацію. Впевнена, у глибині душі вони вважають свого короля не надто розумним, але магія змушує їх коритися беззастережно.

– Джиммі, почекай!

– Ти вже мені не королева, королево.

Ну і як із ним спілкуватися? Поки був на короткому повідку, поводився як найкращий друг і наставник, а ледь відчувши волю, пустився берега!

– Гей! Що за дитячий садок?

– Ти сама сказала, що я тобі не потрібний, ось і розбирайся з королем без мене.

– А я не казала, що ти дурень? Що за комплекс неповноцінності? Хочеш служити – наймись.

По-моєму, Джиммі ця ідея здалася максимально обурливою, мало не блюзнірською.

– Я думав, ти розумніша, – крізь зуби вичавив він і зі злості стукнув кулаком у паркан, що відгороджував нашу садибу від допитливих очей сусідів.

Верх дошки відлетів, врізався у вікно сусідського сарайчика, тільки скло посипалося!

– Я полагоджу, – буркнув Джиммі.

– Ти покараулиш, – шикнула я, поспішаючи прибрати місце злочину, перш ніж Аксіо Осса припише мені ще одне злодіяння або, гірше того, дріб’язкову мстивість. – Скло вставити не проблема, воно трималося на загнутих цвяхах. Гляну на даху, там багато матеріалів.

– Я й для цього не годжуся? – дивним тоном промовив урлук.

– У мене досвіду більше. Розумієш, коли я була маленькою, губернатор подарував мені рогатку. Його бавило, що дочка лін Артена – монстр. Джиммі?..

Він зник.

Довелося рухатись активніше, щоб уникнути моралізаторства Толи. Вона мої подвиги навіки запам’ятала і не поскупиться на слова.

Зібрати друзки – половина справи, прилаштувати їх у безпечний куток – ще кілька хвилин. Знайти більш-менш рівний шматок скла виявилося важче, але мене підганяли голоси домочадців.

Залишилася елементарна річ… І саме в цей момент я порізала палець.

– Та годі! – Відгинати цвяхи стало проблематично. – Не піду я по інструменти. Не піду. А взагалі…

Навіщо пертися через своє подвір’я, якщо можна простягнути руку і вибрати будь-яку із залізяк сусідів? Навіть у сутінках видно, що їх у сараї вистачає – в основному іржавих і гнутих, не придатних у господарстві, але тих, що зберігаються на випадок «раптом знадобиться». Осси і не помітять браку однієї закарлюки із тисяч.

І яку вибрати?

Очі розбігалися від різноманіття.