12.2

– Він приходив через губернатора, – пролунало несподівано. – В Астора був роман із підопічною батька. Підозрюю, слово «підопічна» в розумінні губернатора означало «коханка», але доказів цього я не маю.

– З Кицькою? Це дівчина з ресторану «Шлях королів», так? А чи не надто юна вона була на той час? Нашого з Астором віку, хіба ні?

Легкий ляпас по вгодованому заду відігнав крандаїлицю на кілька кроків. Чи надовго, інше питання, але моє взуття залишилося цілим і навіть майже не обслиненим.

– Надто, – погодився тато. – І з погляду моралі, і з погляду закону. Губернатор вважає, Астор хотів скористатися брудними плітками, щоб змусити батька від неї відмовитися.

– А я тут до чого? – не зрозуміла я.

Ображена мордочка Фамки відволікала від роздумів, заважала зосередитися на справді важливих речах.

– Не ти, а я – начальник поліції і на той момент найкращий друг Отіса ді Емшиса. Астор приходив до мене, дитинко.

– Посеред ночі через мою кімнату? Вибач, це не витримує жодної критики, тату. Впевнена, ви з губернатором дуже перемудрили. – І це ще я підібрала ввічливі слова! – І, знаєш… Не хочу погано говорити про мертвих, але Астор – не та людина, що псувала б стосунки з батьком через дівчину, а Кицька – не та дівчина, через яку ворогують чоловіки з вищого товариства, особливо ді Емшиси. Ну сам подумай, га?

– Ти маєш інші припущення?

– Матиму.

Тола знову визирнула з кухні. Гучно насварила черепаху, що порпалася в розлитих помиях, і повідомила в простір, що час вечері і настав, і минув, ніхто нічого розігрівати не буде, а якщо вже всі такі прохані, то завтра обійдуться без їжі.

– Я навідаю губернатора, тату. Ти не проти?

– Нагадай, коли тебе зупиняли мої заперечення? Зараза!

Крандаїлиця спіймала зручний момент і прокусила вподобаний черевик. Поки ми з татом вирішували, що простіше: відчепити вперту тварину чи пожертвувати взуттям, сонце пірнуло за дахи сусідніх будинків. Поступово опустилася прохолода, і Фамка стала грайливою, сприйняла рухи над нею як персональну забаву і клацала зубами без утоми.

Ухиляючись від її потужного хвоста, я стежила за тим, щоб не наступити на дитинчат, які виповзли з черевної сумки, і не почула стукоту воріт. Лише коли Тола крутнулася в той бік, ледь не розкидавши малюків квітчастою спідницею, я звернула увагу на брязкіт криво опущеної клямки.

– Вам тут медом намазано? – буркнула хатня робітниця, змусивши мене залишити крандаїлиці зім’ятий рукав і підняти голову.

Інспектор Тирішер Тир власною персоною. Червоний як мак, збентежений і з валізою.

– Мені б ключі від відділку, – уникаючи дивитися на нашу подряпану, виваляну в траві та грязюці компанію, попросив він. – Черговий упустив свої в сортир, а Ромі Матеньро живе на іншому кінці міста, – додав, ніби вибачаючись.

– Я принесу. – Тато, блимаючи п’ятою крізь дірку на місці задника, подався до будинку. – Важкий день, так?

Тола тим часом вихопила в інспектора валізу і штовхнула Тира поміж плечей м’якою долонею.

– Бач, що надумав! – пирхнула зневажливо. – В кам’яному мішку ночувати, ха! Ви в нас безсмертний, юначе? Нирки зайві є? То це можна виправити. Ух, до чого молодь дійшла! У мій час, коли втікали з дому, то знали, куди йти!

– Нічого я не втікав. – Фізіономія Тира потемніла ще більше. – Це щодо роботи.

– Угу, звичайно, всі так кажуть. Тут переночуєте, зрозуміло? А завтра щоби знайшли собі нормальне житло, я особисто простежу!

– Тут? – розгубився інспектор.

– У них саме кімната звільнилась. А що це ви подумали? До себе я вас не запрошую, у мене племінниця живе, їй квартиранти не потрібні! А взагалі-то зачекайте… Платити є чим?

– Є, – відрізав Тир. – І тут я не залишусь, навіть якщо це запропонує господар.

– Чого це так? У них гостя була незаразна, – здивувалася Тола. – Хоча… На довге гостювання не розраховуйте, вона передумає і повернеться.

Інспектор видав щось середнє між стогоном та смішком.

– Не повернеться, – заявив упевнено.

– А ви знаєте, куди вона поділася? – не повірила Тола. – Нам ні слівця зрозумілого не сказала, тільки червоніла і мимрила щось про важку жіночу долю.

– Знаю. Вона тепер живе в моїй хаті, – з образою повідомив Тир. – У кімнаті бабусі.

– З бабусею? – перепитала я.

– Бабуся давно померла! – вибухнув інспектор. – А мама пригріла цю! Ненормальну!

Каюсь, я засміялася. Крандаїлиця спіймала момент, щоб відірвати мені рукав, але воно було того варте. Адже це смішно! Цілий день у мене голова лопалася від таємниць, змов і просто людської дурості, а зараз мені хотілося чогось кумедного, легкого і безпечного. Дякую за момент, інспекторе.

– Тату, ключі вже не треба, він залишиться на ніч, – сказала я, коли батько повернувся, брязкаючи багатофункціональною зв’язкою. – Ти ж сам збирався це запропонувати, правда?

Він байдуже кивнув і поманив мене до себе.