День минав похмуро, бо я нічому не дивувалася.
Сірий Чу торгував уку-ука? Очікувано.
Можливо, почав десять років тому? Всі з чогось починають.
Атуан Малоон був у справі? Ну, таке… З одного боку, він відчайдушно боявся, з іншого – уку-ука, яким Малоон отруїв екіпаж «Морської зірки» у фінальному акті нашої співпраці, звідкілясь з’явився ж, чи не так?
І головна новина: Айлон на острові. Придивляється. Хазяйнує. Декого довів до нервового зриву, декого озолотив. Як це схоже на нього!
– Що ти збираєшся робити, дитинко? – запитав тато після того, як склад Сірого Чу було оглянуто й описано, матеріали справи перемістилися до сховища доказів, а ми вирушили додому, щоб перепочити, і зупинилися на ґанку, тому що Тола якраз помила вестибюль.
– Хочу зрозуміти, що Айлон забув у поселенні карнаїтів, – відповіла я, хоча, звичайно ж, його цікавило не це. – Там є вівтар. Ну, той, де медіум проводить найприбутковіші сеанси. Вважається, що вівтар залишився від карнаїтів, але, як на мене, він схожий на лаорнійський. Не вівтар, ні! – Мені шалено хотілося кави, але з татовим серцем вона не поєднувалася, і я уникала приносити її додому. – Щось типу пристрою, що працює від магії. Не бачу інших причин, чому Айлона понесло туди.
– Дитинко… – Вечірнє сонце било в очі, і тато затулив їх рукою. – Чому ти не кажеш усю правду?
– Бо сама її не знаю. Той вівтар схожий на частину конструкції для ігор із часом, але на Аєрських островах ніколи не було часових аномалій. Хочеш мою думку, тату? То просто уламок стародавньої цивілізації. Колись він мав значення, зараз – лише для науки. І коли вже мова зайшла про Лаорнію, у мене зустрічне запитання. Ти бачив десь на острові лаорнійські символи? Десь, де вони виглядають природно і не привертають уваги?
– Біля входу на цвинтар є плита, вкрита не карнаїтськими символами, – без роздумів сказав тато. – Гадаю, раніше вона була частиною якоїсь масштабної споруди, але після перебудови губернатора Кроса ді Луньє навіть у поселенні карнаїтів не залишилося цілого каменю. Якщо тобі це треба, я розпитаю старих людей.
– Ще й як треба! – підтвердила я і, залишивши батька милуватися заходом сонця, зробила коротку вилазку до сусідів.
А що? Давно збиралася.
Мінні і Манк Осси, доброзичлива подружня пара середніх років, мені зраділи, хай і вдавано, їхній п’ятнадцятирічний син Аксіо – ні, бо я відібрала у нього старий військовий бінокль і пояснила, що не потерплю спостережень за моїм будинком. Юнак слухав уважно і кивав у потрібних місцях, але каяття на його худорлявому обличчі не було.
Коли я, обмінявшись люб’язностями та натягнутими посмішками з його батьками, вийшла за їхній поріг, у будинку спалахнув неабиякий скандал.
– Як ти можеш ганьбити нас перед людьми? – кричав пан Осса.
– Тебе ж посадять, стратять, закопають! – стогнала пані Осса.
– А що я? Вона сама така! – репетував Аксіо без краплі поваги. – Вона за всім містом стежила, ви самі розказували, і нічого, ніхто не скаржився! У неї цілий телескоп був! І є! Думаєте, як вона мене помітила?
«По відблиску на склі», – могла б пояснити я в подяку за нову ідею.
Досі я вважала, що причина мого вбивства – пошуки острова Мрій, а саме – унікальна (і неправильна, як показала практика) карнаїтська карта. Я скопіювала її у Атуана Малоона, професор Окраст Жуко переклав для мене написи, Єн Ігорес доставив додаткові записи до мого дому.
Тепер версій побільшало.
В телескоп я могла побачити щось важливе. Наприклад, справи щодо уку-ука… Ну чи побачити їх в уяві замовника, бо, слово честі, я ніколи не шпигувала за людьми. У підлітковому віці не шпигувала! За дитинство краще не згадувати… Не секрет, що маленька я не гребувала нічим.
Непогана теорія, але слабких місць у ній вистачало. Єн Ігорес – головне з них. Його не просто вбили як свідка. Юньчика-кур’єра жорстоко катували. З якою метою? Що він міг знати? Його ж допитували не через коштовності вдови Рахентен? По-перше, в ту крадіжку я не вірила, як не намагалася. По-друге, важко уявити того, хто здатний на такі звірства заради жменьки камінців.
«Взагалі-то не важко. Відразу можу назвати п’ятьох людей. Рейтинг очолюють Тазер Хол і Вірс Жакорель», – заперечила собі ж я і повернулася додому, до задумливого тата та ситої крандаїлиці, що намагалася погризти йому черевики.
– Я так прикинув, – сказав тато, ніби й не помітивши, що мене довгенько не було, – плит із лаорнійською символікою у нас багато. З них робили склепи, а деякі розумники навіть будували будинки. Хтось стесував написи, хтось ні… У губернатора підлога в старій стайні з таких плит. Я займуся цим, дитинко.
– А я займусь Астором. Всі кажуть, його вбили випадково, але забувають, що він навіщось прийшов до нашої оселі. Тату, в тебе шнурки вже з’їдені, знаєш?
– Знаю.
Із кухні вийшла Тола. Спіткнулася об Матильду, сипнула відерце овочевих обрізків повз тазик для крандаїлів… Вона ніколи не мала доброї координації. І вона приходила в наш дім, скільки я себе пам’ятаю.
– Як ти її назвеш? – запитав тато, витягаючи із зубів крандаїлиці свою штанину. – Фамка – тимчасова кличка.